Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.

– Господи! Візьми мою маму до себе з холодної ями – нехай їй у тебе гарно буде. І мені дай, Господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братикові й сестриці…

Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи маленьку дівчинку, що молилася серед хати, морем свого сріблястого проміння. Чи бачив він, вічний без краю, коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс же Богові ту молитву, щоб він обтер сльози на схудлому обличчю? Хай же він і тепер віднесе сю молитву, туди, перед престол Довічному й положить Йому до ніг, яко найчистіше й найсвятіше почування маленького дитячого серденька!..

А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, устала, підійшла до брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.

І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки якась хмарка набігла й сховала його…

Ксеня

I

Це було по весні…

Я тільки одну зиму ще ходив до школи. Всі ми, школярі, сподівалися, що незабаром нас порозпускають, бо вже наближався екзамен. Мені страшно було його, того екзамену, бо казано, що на його якийсь пан приїде, але бажалося, щоб швидше він проходив, бо вже, правду кажучи, трохи таки набридло сидіти в душній і тісній похмурій школі у той саме час, як ліс гучав[83] од пташиних співів, як лука пишалася веселими квітками, як жваві метелики тріпали в повітрі своїми різноколірними крильцями, втікаючи від хлопців, що вганяли за ними. А ми щодня мусили сидіти до пізнього обіду в хаті. Ні, вже хотілося на волю!..

Зате ж, як кінчалося вчиття і нас пускано додому, ніде правди сховать – я та й багато моїх товаришів не дуже дбали про науку, а більше надолужали згаяний у школі час.

Так, це було по весні. Вернувшися з школи і кинувши на мисник[84] книжки, я вхопив свій складаний ніж і вибіг на вулицю. Мені хотілося зробити собі сікавку[85]. Я побіг у сад і скоренько вирізав собі цівку[86] з бузини. Тоді, розсівшися перед своїм двором, я почав виробляти сікавку. Я вже відрізав її і простромлював серединку, як зненацька біля мого вуха озвався голос:

– Та й гарний же в тебе ніж!

Я підвів голову. Це був мій товариш-кучанин[87] Івась.

– Гарний ніж… Батько купив?

Я глянув на свій новенький блискучий ніж, а потім на Івася і промовив:

– Авжеж, батько!

– Продай мені! – сказав Івась, і в його заблищали очі.

– Зроду ні! – відмовив я зважливо.

– Я тобі злотого[88] дам. У мене єсть: батюшка дали, як я в церкві кадило[89] їм подавав.

– Що мені твій злотий! За ніж батько сами дали семигривеника[90].

Івась похнюпився. Але трошки згодом знову підвів голову:

– Ну, слухай, дай мені хоч погратися: і я собі нароблю сікавок…

Якби Івась попрохав у мене ножа через тиждень або два, то я дав би його, не вагаючись. Але тепер, тільки позавчора одержавши його, я ніяк не міг наважитися розстатися з своїм скарбом.

І я відмовив:

– Ні, не дам!

Івась образився.

– У! Скупердя[91]! Усе б собі загарбав! Дай!

– Не дам!

Тут трапився зовсім несподіваний випадок. Повертаючи довгу цівку з бузини, я якось зненацька зачепив Івасеві обличчя. Він, і раніше сердитий, тепер скипів:

– Чого б’єшся? Хочеш, щоб і я тобі дав?

І він штовхнув мене в плече. Ніж, що був у мене в руці, через цей штурханець не потрапив куди треба і вгородився просто мені в руку. Я скочив до Івася, кинувши й ножа. Але він уже тікав. Я побіг за їм з усієї сили, доганяючи його. Ми таки довгенько так бігли: він – тікаючи від кари, я – бажаючи помститися. Я вже наздоганяв його, як зненацька почув, що спіткнувся на щось і падаю.

II

Та я не впав.

Я вдаривсь об когось і хоч звалив його, але сам якось удержався. Прочумавшися трохи, я оглядівсь і побачив, що стою перед чиєюсь хатою, а з землі встає невеличка, років дев’ятьох, дівчинка. Я її, мабуть, здорово вдарив, бо вона дуже скривилася, уставши й узявшись рукою за бік; але не заплакала, хоч її великі сірі очі заблищали сльозою. Як глянув я на це, то вся моя злість на Івася відразу десь ізникла, мов її й не було, і я мовчки, не знаючи, що казати, почав розглядати дівчинку. Вона була з тих, що звуть «зачуханими», себто покинутими без ніякого догляду… На їй була обідрана поганенька спідничка та чорна[92] сорочка, а схудле чепурне обличчя було як біль біле.

Я зрозумів, що вдарив її, зробив їй погано, але не знав, що казати, хоч мені й жалко її було. Нарешті, я спромігся промовити:

– Я здорово тебе забив?

– Ні… так… – одказала вона, але зараз же скривилась: мабуть, бік іще болів.

– Ні, я знаю, що здорово; тільки ти на мене не сердься; я ненавмисне.

– Я не сердюсь…

Ми ще постояли мовчки. Я спитався:

– А як тебе звуть?

– Ксенею, – відмовила вона, піднімаючи на мене свої великі очі.

– А мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.

– Я знаю…

– А в тебе є батько?

– Є.

– А мати?

– Матері нема… вмерли… у мене мамою – мачуха…

– Чи вона ж тебе жалує?

Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.

– Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? – знову запитався я.

– Ні… Ой, ой! Що це в тебе? – скрикнула вона, хапаючи мене за руку.

Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так і цебеніла[93].

– Ой, що це в тебе? – питалася Ксеня.

– Так… урізав…

Мені сором було казати про мою сварку з Івасем.

– Отже треба зав’язати, а то боляче буде, – бідкалася Ксеня.

Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві признатися. І я відмовив:

– Ні, нічого. Воно не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.

І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку[94] і… щоб зав’язати руку.

III

Хоч