Гіоргі Кекелідзе - Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе

велике дерево і вирізав цалді[41] свої ініціали. Потім батько повсякчас нагадував мені про те дерево і називав його «Г. К.». Останнє, що сказав батько в лікарні: «Цього року я довго шукав це дерево, але не знайшов». Наступного літа, коли приїду до села, обов’язково залізу на якесь інше велике дерево і виріжу на ньому свої ініціали. Що ж робити в моїх снах батькові? Напевно, він там, у лісі.

І ще хочу додати: якщо сон — це омана для очей, то і смерть буде такою ж оманою, тільки для очей чужих. Як у тій грі, коли ти мружишся, а інший ховається. Тому той, інший, є переможцем. І дарма ти кричиш: «Ти де, переможцю? Виходь, переможцю!». Не варто боятися смерті. Одного разу хтось замружиться, а ти підеш ховатися. І тоді знайдеш того, іншого, «втраченого» переможця.

Розділ V. Мій батько. Зуріко. Інший розділ

Настав двадцятий день, і мене, який заснув годину тому, десь близько шостої ранку розбудила мати і на диво твердим голосом сказала: «Твого батька немає, Гіоргію. Та знай, з тобою все має бути добре. Цього хотів твій батько». Бувають хвилини, коли одночасно розумієш все і не розумієш нічого. А потім ця хвилина триває вічно, ледве-ледве, тягнеться поруч з іншими хвилинами, як заморожена. В інші хвилини відбувається все, як і належить у житті, — робота, любов, заздрість, радість, втома, здивування, біль. А та хвилина все така ж. Це додаткова хвилина. Колір тої стелі, на яку я безцільно глянув, коли моя мати, заради мене зібравшись із силами, промовила ці слова. Мати, і сама хвора, до вечора ледве стоячи на ногах, зараз говорила зі мною надривним голосом.

* * *

Ця хвилина, напевно, ніколи не розтане, не розчиниться в інших хвилинах. А коли так, то все стане штучним. Але ж життя, воно передбачає геть інші речі — неспокій і гарячковість. А такі хвилини зрушаться з місця лише після смерті. І якщо душа існує, і вона безсмертна, то живе саме в такі хвилини. Це і стане її раєм або пеклом.

18 січня, 2016 рік.

* * *

Уперше в театр мене повів батько. В Озургеті, 1990 року. Сказав, що там зустріч неформалів. Неформалів я бачив удосталь, нехай і в особі моїх сусідів. Та того разу приїхав Звіад Гамсахурдія. Стояв теплий вечір із відблисками сонця, що заходить. На вулицях незвично багато народу, особливо на вході. Ми насилу протиснулися. Батько взяв мене на руки. Щойно я побачив сцену, вимкнули світло. Звіад зауважив, що це справа рук КДБ, і запропонував запалити свічки. І люди стояли зі свічками і молилися. Це і справді було чарівне видовище. На зворотному шляху я зазвичай сидів у тата на плечах, і він мені казав: «Поглянь на місяць». Він завжди чинив так, тому що не хотів, щоб я пропустив хоч щось із поміченого ним.

На небі висів жовтий повний місяць. Трохи цинічний. Здавалося, ще трохи — і він мені підморгне. І навіть якщо б місяць мені підморгнув, то я здивувався би цьому менше, ніж тому, що сталося того вечора. Повернувшись додому, я бігав по двору і кричав: «Я бачив живого Гамсахурдія в театрі!».

Ось у мене і вийшов дивним другий пролог. А коли мене повели до місцевого кінотеатру, то нас там зустрів зіпсований екран. Перед ним поставили маленький телевізор. Так ми і подивилися історію про те, як потонув Леонардо ді Капріо. Якби хтось тоді зняв цю сцену, вона стала б епохальною. Принаймні, кращою за «Титанік».

19 січня, 2016 рік.

* * *

Коли батько забирав мене з дитячого садка, то я до сьомої вечора залишався у нього на роботі. Я сидів на стільці між контейнерами з яйцями й сигаретами «Прима» і слухав розповідь про пригоди Тома Сойєра.

Батько працював у в’язниці своїх мрій — в продуктовому магазині, продавцем. В одній руці він тримав книжку про Тома, іншою — продавав маргарин. А це справа непроста, повірте мені. Там же лежали книжки з історії шахів і кросворди. Касабланка, Альохін, Таль. Мій батько був фішерістом. Хоча завжди вважав найсильнішим Пола Мерфі, який, за його словами, обігрував усіх у відкриту. Однак офіційним чемпіоном так і не став. Помер рано. Невезучою був людиною. «Яйця коштують 20 копійок штука. Скільки бажаєте?».Складно жити з нездійсненими мріями. Із затаєними мріями. Напевно, якщо твоя мрія не збулася, померла, то помер і ти.

Розділ VI. Медіко

Медіко, моя бабуся, вчинила так. Прийшла на панахиду мого батька, свого сина, і сказала: забери мене до себе до настання Нового року! А раніше казала сусідам: якщо щось трапиться з Зурікелою, я цього не перенесу. Тож вона прийшла і попросила батька забрати її.

Медіко померла там же. На третій день після смерті Зуріко. Ввечері вона обняла мене: «А тепер є ти». Сказала тільки це, здавалося б, туманне, але дуже точне передбачення. Вона взагалі була в усьому точною жінкою. Жила в селі Натанебі. А до того, поки приїхала в Озургеті оплакувати мого батька, прибрала будинок. Усе підготувала до свого похорону. Жорстокі, але необхідні речі: клапоть, щоб підв’язати щелепу, покривало, брезент від дощу, одяг для поховання. Усе це було розкладено на ліжку. Акуратно, красиво. На стільці висів її найкращий халат, а поруч — гаманець із «похоронними» грішми. Так, моя бабуся Медіко вчинила так.

* * *

Невеликий проміжок часу між похоронами батька і бабусі. За ці дні я об’їздив усі довколишні села. І зрозумів, що Бог (або той, хто там, над нами, не це важливо) навіть у найскрутнішу годину залишає для тебе краплинку радості. Радості, яку викликають нехай примітивні причини і на короткий час, та все одно приємно. Ось там, приміром, сніг повалив дерево, і воно лежить на дорозі. Якщо ти пролізеш крізь гілки, буде весело. Так і звикаєш жити заново. І життя звикає до тебе.

* * *

І навздогін ще одна історія про мою бабусю Медіко. Її чоловік помер 1969 року. Відтоді вона ходила в чорному. Ніхто з нас не бачив її в одязі іншого кольору, навіть удома. Вона була жінкою суворих правил, але зі своїми інтерпретаціями. І на цій фотографії — одна з її інтерпретацій. Медіко виростила свого племінника Вахтойє і дуже його любила. Пару років тому син Вахтойє пішов до школи, і першого вересня Медіко несподівано вирушила з Натанебі в Батумі. І зустріла його в кольоровій