Шрамкова Яна - Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна

І це при тому, що не минуло й трьох годин, як він твердив, нібито додому не повернеться, навіть коли б із неба падали вівчарські сокирки з автографом самого Яношіка!

— Мені однаково, тільки ж тут хтось на всі заставки вихвалявся, як він комусь покажеі — не втрималась я.

Мартін допитливо подививсь на мене і, мабуть, вирішивши, що не помилився у своїх відчуттях, похитав головою і сказав:

— Мені здається, Шімонко, що ти не годна сьогодні по-серйозному мислити.

— А ще вихвалявся тим,— вела я далі, наголошуючи на кожному слові,— що дасть собі раду сам, без ласкавої допомоги своїх люблячих батьків!

Я чудово присадила його, нічого не скажеш, бо щонайхменше хвилин десять він не спромігся й на слово. Втім, не можу сказати, що я мала бозна-яку радість від своєї поведінки. Нізащо в світі не могла збагнути, чим, власне, мене так розсердили його слова, що він хоче повернутися додому, коли я сама спочатку пропонувала так зробити. Я вже збиралася пояснити йому, що мене не так обурило те, що він сказав, а скоріше спосіб, у який він це зробив, але не встигла навіть рота розкрити, бо Мартін ураз ніби прийшов до пам'яті й подивився на мене, але на диво примирливо. І без найменших ознак ворожості мовив:

— Облиш, Шім! У цьому немає логіки. Ти сама собі раз по раз суперечиш. То ти не можеш зрозуміти, як я міг піти з дому, а за хвилину дратуєшся, коли я кажу тобі, що повернуся додому. А куди ж я маю іти, скажи на милість? Зрозумій нарешті: я не маю ані найменшого бажання складати пісні протесту на втіху своїм батькам та близькому оточенню. Хіба що іноді мені уривається терпець. Якщо ти справді хочеш допомогти, краще помсвч і іде сядь. На хвилиякуі Потім я проведу тебе.

Щось у його голосі примусило мене виконати про хання. Можливо, це була ота фатальна помилка, бо я сіла на хитку цеглину й умить злетіла зі сходів на

якийсь СМІТНИК, добряче забивши голову. Коли я впала, з очей у мене посипалися іскри, так ніби в голові хтось перерізав дроти високої напруги. Я думала, що загину на місці від ганьби. Та коли розплющила очі, на щастя, не побачила над собою співчутливого обличчя, яке викликало б у мене сльози, зате побачила цілком нормальну зірку, тож для певності почекала, чи вона, часом, також не впаде. Зірка ж, як навмисно, не падала. Моє палке бажання, аби довколишній світ не помітив мого падіння, не здійснилося, зате з висоти другого поверху долинули збудливі вірші з уст мого товариша:

Злетіли орли з Татрів, потяглися на долини понад високими горами, понад рівними полями, перелетіли через Дунай...

У душі я оцінила його бездоганну декламацію і в муках чекала хвилини, коли він закінчить декламувати і я змушена буду підвестися з землі й знайти ще в собі сили, аби переконати його, що падіння зі сходів уважаю за цілком милий спосіб, як скоротити хвилини нудьги. Тим часом Мартін іще раз згадав орлів, що злетіли з Татрів, явно для того, аби оспівати мій учинок, хоча я не могла зрозуміти, який тут зв'язок. На мою думку, я летіла не як орел-птах, а скоріше як кам'яна брила, в найкращому випадку — як вистрілений артилерійський снаряд. До смерті не збагну, чому я не встала навіть тоді, коли Мартін гукнув до мене:

— То я маю ще продекламувати "Поранену березу", чи встанеш із мертвих і без того? — Замість устати й видряпатися зрештою з тієї неможливої ями, повної брудних паперів і консервних бляшанок, я й далі лежала там розпластана, немов млинець. Мій упертий, затятий мозок ще й розмірковував, чи поза, в якій я лежу, була достатньо трагічнаї Мабуть, таки була, бо Мартін після кількох марних спроб видобути з мене бодай іскру-життя спромігся на досить гучний крик. А я знову збагатилася досвідом: непритомність приємна лише за умови, коли людина при повній свідомості. Менш приємно було дізнатися, що Мартін курс першої допомоги у школі проспав, внаслідок чого штучне дихання у його виконанні нагадувало скоріше вільну боротьбу. Через кілька хвилин я дуже пошкодувала про свій нерозважливий вчинок і,

Зморена, розмірковувала, як діяти далі. Геть утри!й®" ши надію, я згодом дійшла висновку, що більш-менш пристойно можна буде зійти зі сцени, якщо я зберу сили для найкращого виконання якогось вдалого уривка зі світової класики, віддячивши Мартінові за всі його зусилля. І взагалі, нехай хлопець побачить, який благотворний вплив може мати література на знепритомнілу дівчинуї Я вибрала Дездемону й, між іншим, зробила це не випадкової Коли б Отелло знав спосіб, яким Мартін намагався повернути мене до життя, він би напевно скористався ним, і Дездемона сконала б із викрученими руками після застосування першої допомоги.

Нічого не вдієш — Яни Бейхової1 з мене не буде, навіть коли б я на голову стала! В цьому я переконалася одразу, тільки-но почала роль. І хоча я кліпала очима, мов безумна, "поглянула в небо, струсила з себе сльози" точнісінько як ота поранена береза, все було якесь жалюгідне, і моє драматичне причитания "Ох, змилуйся, змилуйся, Отелло, відколи живу, нічого злого тобі я не сподіяла!" не вразило Мартіна у саме серце, як я сподівалася, а якраз навпаки, бо він реготав щонайменше півгодини, не спромігшись усвідомити мій трагічний душевний стан. Це щастя, що я вчасно зупинилась, бо інакше не знесла б такої ганьби.

Мартін устав, підійшов до мене і, давлячись сміхом, сказав:

— їй-богу, Шімонко, ти це чудово зіграла. Один нуль на твою користь. А я, дурний, подумав, що ти й справді знепритомніла. Ну, сама скажи, хіба я не дурний на голову?

— На голову впала я, а не ти. І, підкреслюю, що поводилася так завдяки тобі,— відповіла я поблажливо. Між нами дівчатами, я не мала права дуже нападати на нього й могла похвалити себе за свою поведінку. Кожен інший хлопець на Мартіновому місці відповів би мені як слід. А Мартін не лише не мав наміру брати мене в роботу, щось у моїй поведінці настроювало його навіть на веселий лад. Збуджений до краю, він роздивлявся мене з усіх боків і без упину торохтів:

— Нічого, Шім, ти й так була чудова. Чудова! Тобі не пощастило, що ніхто з кіношників не бачив, бо

* Відома чеська кіноактриса.

одразу б тебе ангажували. А тепер ходім, я проведу тебе додому. Дай мені руку, аби ти знову не впала!

Можливо, наслідки мого падіння вторинні, бо я дурна на голову від народження, одного тільки не збагну, навіть якщо житиму й сто років: чому в ту хвилину, коли Мартін схопив мою руку, серце почало гупати, ніби пневматичний молот, і чому в мене одразу з'явилося таке відчуття, що коли він відпустить її, я полечу зі сходів і, напевно, вже ніколи не встану.

XII

Хоча канікули зрештою таки почалися, в моє життя вони не принесли якихось таких змін, котрі спонукали б мене плигати до стелі від радості. По-перше, вставати я мусила як звичайно, бо моя мабабуся не знати з яких таємничих причин не зносила, коли хтось у радіусі п'ятисот кілометрів спав довше, аніж до сьомої. Спершу я закладала вуха ватою, стромляла голову під перину, але однаково цілком виразно чула, як вона витягає і засовує шухляди й повідомляє комусь невидимому, хто витав десь над моїм ліжком, що: рання пташка далі доплигає, або: хто рано встає, тому бог дає і т. д. Серію своїх прислів'їв вона здебільшого закінчувала зловісною приповідкою, що із пса не буде свинини, а з вовка баранини! Я ніколи не розуміла, чому для неї такий важливий швидкий і ранній підйом, умивання у крижаній воді, ранкова зарядка перед відчиненим вікном, бо щодо мене,— я завжди віддавала перевагу спанню до десятої, умиванню через день і в теплій воді. Коли б це залежало від мабабусі, вона б із великою охотою щоранку прала мене на тарі, споліскувала бодай тричі в холодній воді, тоді повісила б іще на вірьовку, аби я була не лише чиста, а й продезинфікована сонцем. На мій великий подив, вона таки погодилася на малий компроміс і дозволила мені спати до пів на восьму, якщо взагалі можна назвати сном оті півгодини, коли що п'ять хвилин вона будила мене, турботливо нагадуючи: через кілька хвилин я однаково муситиму вставати. Невдовзі я з'ясувала, що вона явно робила це для того, аби випробувати мою добру волю, бо коли я витримувала всі її атаки, лежачи в постелі, вона з чистим сумлінням лишала мене спати, доки мені хотілося. У всьому

Іншому під час канікул мабабуся мене особливо не обмежувала. Дозволила ходити купатися, дозволила мені навіть короткі мандрівки на велосипеді старого Дюка Бекеліна і зовсім перестала лякати довготелесою Розою, коли я, бувало, приходила з прогулянок пізно.

— Ти вже велика,— остерігала вона мене, піднявши палець догори,— навчися відповідати сама за себе.

Наслідком цього нового виховного методу моєї мабабусі було те, що я слухняно бігла додому ще до восьмої й віддавалася аналізові своїх мандрівок у думках. І на це, щоправда, наштовхнула мене мабабуся. Тобто вона, а ще моє лихе падіння зі сходів пам'ятного останнього дня навчального року. Краще про нього й не згадувати! Між іншим, Мартін повівся по-джентльменському й ані словом не згадав перед Якубом про мій драматичний виступ. Зате мабабуся від того дня раз по раз зауважувала, що я ні з того, ні з сього сміюся. Це розсердило мене, й потому я цілий день ходила надута, як гусак. Та коли я виносила до ванної кімнати тазик, побачила себе в дзеркалі й скам'яніла на місці. Із дзеркала до мене з неймовірним задоволенням скалило зуби моє власне обличчя! Непомітно я намагалася випитати в мабабусі, які ознаки запалення щічних нервів, але мабабуся лише постукала вказівним пальцем себе по лобі й порадила мені краще подумати, хто крутиться у мене в голові у ту хвилину, коли я посміхаюсь.

У вирішальну мить я дала задній хід і спробувала все обернути на жарт.

— Не бійся, мабі, я зроблю аналіз своїх мандрівок у думках і тільки-но відкрию, хто блукає у мене в голові без мого дозволу, одразу приведу його до тебе.

Мабабуся подумала, що я насміхаюся з неї, бо схопила мене за волосся й притягла до себе.

— Що ти мелеш, нерозумна дитино,— суворо запитала вона й поклала мені руку на чоло.— Може, в тебе гарячка?

Тільки-но я проявляла якось свій розум, мабабуся враз підозрювала, що я захворіла.

— Але, мабі, аналізувати ми ж училися в школі. Щодня аналізували до запаморочення. І я завжди мала п'ятірку, тож, зрештою, заспокойся!

Ніби вкрай пригнічена, мабабуся лягла і тремтливим голосом попросила, аби я сіла коло неї.

— Адже я знаю,— переконливо простогнала вона,— що й ти, тільки-но виростеш, задереш носа і про мене зовсім з-абудеш!

Не знаю, що я успадкувала від неї, але тільки не акторський талант.