Шулмен Макс - Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс

З чого складається його день? Він вилазить з ліжка о шостій годині ранку, їде в Нью-Йорк і працює там цілий день так, що очі на лоб лізуть, о сьомій вечора повертається, спотикаючись, додому ні живий ні мертвий і чує од жінки, що йому доведеться працювати ще більше, бо вона вирішила прибудувати флігель до будинку. Не дивно, що бідолахи дають дуба в сорок років. Добра половина з них навіть не хворіють — просто їм більше не під силу тягти лямку.

— Дуже цікаво, — пробелькотів Гаррі. — Пробачте, будь ласка, я піду вип'ю води.

— Або візьміть телебачення, — провадив своє Оскар, не слухаючи Гаррі. — Коли я складаю програму, думаєте я піклуюсь про те, що хочуть подивитися чоловіки? Який там чорт! Навіщо? З шостої до дев'ятої вечора чоловік дивиться те, Що хочуть подивитися його діти. З дев'ятої до півночі телевізором розпоряджається жінка. А о півночі бідний слинько повинен іти спати, бо завтра о шостій ранку йому вже треба бути на ногах: бігти добувати жінці гроші, аби вона могла прибудувати клятого флігеля до будинку.

— Ви не могли б трошки відсунути ноги, щоб я проліз?..

— Телебачення! Боже, який це тяжкий хліб! Відколи працюю на студії, я вже встиг налітати більше годин, ніж Рікенбекер . Минулої ночі я повернувся з Голлівуда, і куди б, ви думали, я знову лечу сьогодні? Знову ж туди — в Голлівуд! Стежте за сторінкою некрологів, друже! Скоро там з'явиться й моє ім'я!

— Оскар, пробачте, що я вас турбую, — крикнув Гаррі, кладучи руку йому на коліна, — але мені треба вийти ковтнути води!

— Чому ж ви раніше цього не сказали? — здивувався Оскар і відсунув ноги.

Гаррі підійшов до холодильника й випив одну за другою чотири склянки води, однак у горлі, як і раніше, стояв клубок. Він відчинив двері, вийшов у тамбур і до самого Нью-Йорка жадібно ковтав повітря, але від серця в нього не одлягло. Цілий день він тинявся, мов неприкаяний, по редакції і не міг вгамувати пекучого душевного болю.

Лише після роботи, опинившись знову на електричці Нью-Йорк — Патнем-Лендінг і проковтнувши чарку віскі, Гаррі відчув щось схоже на полегшення.

Замовивши другу чарку, він забився в тихий куток вагона і кріпко замислився. Одне для нього було цілком ясно: перелюбство — це не його амплуа. Він більше ніколи не переступить межі дозволеного. Ніколи!

Друге питання: чи слід признатися у всьому Грейс? Відповідь: ні! Навіщо признаватись? Це лише завдасть їй зайвого болю, а він і так уже добряче покривдив бідну жінку.

Він спокутує свою провину перед Грейс не сповідями, а тим, що стане таким чоловіком, яким вона хоче його бачити: зрілим, серйозним сім'янином і громадянином. Гаррі твердо вирішив, що від сьогодні він буде таким чоловіком.

Поправка: не від сьогодні, а з завтрашнього дня. Перед тим, як остаточно стати на пряму й вузьку стежку доброчесності, він повинен як слід попрощатися з молодістю. Звичайно, разом з Грейс. Тільки з Грейс. Сьогодні, повернувшись додому, він скаже:

— Грейс, голубко, ти бачиш перед собою нову людину — зрілого, серйозного сім'янина і громадянина. Давай же відсвяткуємо це переродження. Давай поїдемо сьогодні до якого-небудь готелю і замовимо смажену курку та пляшку доброго вина. Потім піднімемось в номер і проведемо щасливу ніч. Ми міцно пригорнемось одне до одного, глянем крізь вікно на залитий місячним сяйвом газон і повторимо наші клятви про вічне кохання. Зараз ми повинні дбайливо накопичувати дорогоцінні згадки, які прикрасять наше цілеспрямоване життя в майбутньому.

"Так, — думав Гаррі, енергійно хитаючи головою, саме так він і зробить — останній романтичний стрибок до якогось готелю перед роками суцільної серйозності. Він примусить Грейс погодитися з ним, незалежно від того, що вона запланувала на сьогоднішній вечір. Він примусить її скасувати на сьогодні всі свої плани. Попереду ' ще буде задосить вечорів, коли він поводитиме себе як зрілий, серйозний сім'янин та громадянин. А цей вечір вони присвятять коханню — тільки коханню".

Щоб підтримати свою рішучість, він замовив ще одну чарку віскі, на ходу вихилив її, крякнув і вискочив з вагона, бо поїзд уже прибув до Патнем-Лендінга.

Періщив дощ. Грейс на пероні не було.

Раніше вона завжди приїздила зустрічати його, і Гаррі раптом занепокоївся. Почекавши хвилин з п'ятнадцять, він подзвонив додому.

— Алло! — скаженим голосом крикнула Грейс.

— Голубко, що трапилось?

— Краще не питай! — люто відповіла вона.

Гаррі відчув, як од страху в нього раптом заніміло в животі.

— Це не... не стосується... Анжели Хоффа? — заїкаючись, запитав він.

— Анжели Хоффа? — здивовано вигукнула Грейс. — Звичайно, ні! При чому тут Анжела Хоффа?

У Гаррі одлягло від серця.

— Тоді що ж трапилось? — вже спокійніше запитав він.

— Приїдеш — побачиш! Візьми таксі!

— Гаразд, люба.

— Тільки швидше!

Вона повісила трубку. Гаррі почвалав на вокзальну площу. В Патнем-Лендінгу від станції до міста ходили тільки маршрутні таксі. Водій розвіз по домах шість пасажирів, аж поки черга дійшла до Гаррі. Нарешті, тремтячи від тривоги, Гаррі дістався додому на цілу годину пізніше, ніж звичайно.

Його тривога ще більше зросла, коли перед своїм будинком він побачив три машини: грузовика з написом на кузові "Мінтон Івенс — землевпорядник", другого грузовика з написом "Уолдо Пайк — залізні товари" і легкового "студебекера-48", що належав докторові Магрудеру.

Гаррі розплатився з шофером, вискочив з таксі, побіг під дощем до хвіртки і, відчинивши її, побачив, що у дворі бракує газону.

Газон зник.

Дім Беннерменів стояв на схилі пагорка, що круто обривався глибоким ровом футів за сто від садиби; там протікав бурхливий струмок. "Як мальовниче!" — вигукнула Грейс, вперше побачивши це місце, і Гаррі не залишалося нічого іншого, як купити будинок.

Проте, незважаючи на свою мальовничість, місце мало певні вади. По-перше, на подвір'ї не було жодного клаптя землі, де могли б гратися діти. Як тільки вони виходили з хати й кидали м'яча, він зразу котився вниз по схилу, падав у струмок і плив до моря. Гаррі встановив, що за найскромнішим підрахунком на хвилях Саундської затоки гойдалося м'ячів принаймні на п'ятсот доларів.

По-друге, тут існувала проблема газону. Десятки разів вони засівали двір трав'яним насінням, але з першим дощем все це спливало до моря.

Нарешті довелося покликати Мінтона Івенса, який за скажені гроші насипав терасу за п'ятдесят футів від будинку і збудував міцну підпірну стіну, що стояла майже три тижні. Потім він збудував ще міцнішу підпірну стіну, яка тримала газон цілих два літа. Далі Мінтон прийшов до висновку, що причину обвалів треба шукати не в стіні, а в траві, і продав їм чверть акра дерну, який коштував лиш трохи дорожче, ніж персидський килим такого ж обміру.

І ось, роззявивши рота від жаху, Гаррі стояв під зливою і дивився на те, що вранці ще називалось газоном. Шматки дерну на його очах ліниво сповзали до підпірної стіни, потім, перевалившись через неї, котилися вниз до схилу і щезали в рові.

Мінтон Івенс, одягнений у жовтий макінтош, підійшов до Гаррі і, бадьоро посміхаючись з-під дощового ковпака, сказав:

— Це все через атомну бомбу.

— Що? — зойкнув Гаррі. — Тут упала атомна бомба?

— Ні-ні-ні, — хихикнув Мінтон. — Я кажу, що коли б не випробовували атомних бомб, то не було б цього дощу. Я живу тут понад шістдесят років і такої зливи ще не бачив.

— Послухайте, — гнівно вигукнув Гаррі, — ви ж обіцяли мені, що дерен триматиметься! Ви ж обіцяли!

— Містер Беннермен, — розсудливо мовив Мінтон, — не я ж вигадав оті атомні бомби.

— О, будь воно прокляте! — вереснув Гаррі, тупнувши спересердя ногою об грязюку. — Будь воно тричі прокляте!

Він витяг ногу з багна, почвалав до порога і, не звертаючи жодної уваги на постілку, увірвався в хату. Грейс сиділа за столом у кабінетному відсіку й виписувала чек; позад неї стояв Уолдо Пайк, і його крихітні блискучі очиці горіли від жадоби.

— А це що?! — загорлав Гаррі.

— О, хеллоу, любий, — мовила Грейс.

— Як ся маєте, містер Беннермен? — сказав Уолдо, пригладжуючи свій чубок.

— За що ти виписуєш чек? — гримнув Гаррі, не відповідаючи на привітання гостя.

— За нову пральну машину, — тяжко зітхнула Грейс.

— Що?! — з жахом прошепотів Гаррі.

— Знаєш, любий, мені так набридло викликати містера Пайка ремонтувати стару машину, що я...

— Набридло?! — крикнув Гаррі. — А я завжди з радістю чекаю на його візити!

— Ви золото, містер Беннермен, — вдоволено посміхнувся Уолдо.

— А ви — злодюга! — вигукнув Гаррі. — Це вже втретє ми купуємо у вас нову пральну машину! Що за мотлох ви нам збуваєте?

— Машини як машини, — примирливо мовив Уолдо. — Це все через пісок.

— Який пісок?

— Спитайте у своїх хлопців, — порадив Уолдо. — Вони цілими днями граються в ящику з піском, а коли місіс Беннермен пере їхні штанці, то пісок висипається з кишень і потрапляє до кулачкового валика.

— Он воно що! — зловісно посміхнувся Гаррі. — Минулого разу ви запевняли, що це через мильні бульби. Що ви скажете за тиждень — через воду?!

— Так, сер, ви золото! — теж посміхнувся Уолдо. — Між іншим, коли я спускався в підвал, то помітив, що ваші інструменти вже нікуди не годяться. У мене в крамниці є нові — пальчики оближете!

— Геть звідси! — мовив Гаррі, грізно наступаючи на крамаря.

— Гаразд, на добраніч, — сказав Уолдо і, сховавши чек, задріботів до дверей.

— У тебе сьогодні чудесний настрій, — роздратовано зауважила Грейс.

— А якого настрою можна чекати від людини, яка, повернувшись додому, раптом бачить себе на грані банкрутства?

— А ти про мене подумав? — відрубала Грейс. — Ти хоч спитав, скільки я вистраждала за цей день? То пральна машина ламається то газон пливе, то дитина занедужує...

— Яка дитина? — урвав її Гаррі.

— Пітер.

— Що з ним?

— Не знаю, — схлипнула Грейс. — Там зараз доктор Магрудер.

— О господи! — застогнав Гаррі і побіг до сходів. За ним кинулась Грейс.

Влетівши до спальні Пітера, Гаррі побачив біля ліжка старого доктора Магрудера, схожого більш ніж будь-коли на один із портретів роботи Нормана Рокуелла; він зігнувся над Пітером, що дуже скидався на портрет Дорідна Грея . Його обличчя було вкрите жахливими червоними прищами та плямами. Проте, незважаючи на недугу, хлопець, видно, не занепадав духом.

— Хеллоу, татуню! — весело обізвався він.

— Що з ним таке? — запитав Гаррі лікаря.

— Хоч убий, не второпаю! — бадьоро вигукнув той.

— Ну, все ж таки, як ви думаєте, що в нього? — наполягав Гаррі.