Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Одягни чужу одежу,— порадив Лук'ян.— Може, тоді оцей пес відчепиться.

— Дивно!—ділився своїми спостереженнями з приставом слідчий,— неймовірно, але, здається, факт...

На подвір'я зайшла Софія. Слідчий ї пристав шанобливо привіталися з нею за руку, козирнули стражники, і тільки ота приїжджа з міста людина в цивільному була зайнята своїм ділом, а тому й не звернула на неї ніякої уваги.

— А знаєш, Софіє,— тихенько шепнув на вухо сестрі Лук'ян,— собака на Трохима гавкає... Он воно яка справа... Скандальна...

Про це можна було їй не говорити. Побачивши старшого брата,— розгубленого, з очима, сповненими переляку, навіть жаху,— вона зрозуміла все. Пригадалось, як приходила до неї Олімпіада позичати для сина гроші. Софія відмовила їй, посилаючись на борг, досі не повернений Трохимом, і Олімпіада, очевидно, вирішила дістати гроші для улюбленого сина іншим шляхом.

Для Софії все стало ясним, і вона зараз щиро шкодувала, що, так необачно довірившись братові, доручила привезти з міста собаку-шукача. Трохим обманним шляхом хотів узяти в неї гроші. І це обурило Софію, але вона добре володіла собою. Треба було якнайшвидше припинити оцю безглузду, нікому не потрібну комедію.

Грабіжників не існувало. Все це придумано Трохимом. Це він душив Олімпіаду, він сховав золото, він потривожив даремно представників влади, обдуривши їх так само, як обдурив її, рідну сестру.

Трохим переодягнувся в форму стражника, але собака знову кидалася тільки на нього. Потім, обнюхуючи землю, вона потягла свого водія просто до комори. Трохим Іванович закліпав очима, готовий розплакатися від досади і неймовірної люті до тварини, якій він з задоволенням відрубав би зараз голову.

Підійшла Софія, мовчки подивилася братові в очі, і він з її погляду зрозумів, що все розкрито. Але як припинити розшук? Що робити? У кого шукати порятунку від ганьби й неминучого покарання? Єдиною людиною, яка могла б його виручити з цього становища, була сестра. Та чи захоче вона це зробити тепер, коли він її так обдурив?

— Ключ... Дайте ключ від комори,— попрохав пристав, витираючи хусткою спітніле обличчя. Вузький комір казенного мундира здавлював йому шию. Приливала кров, і від цього обличчя його ставало багрово-червоним, як після доброї випивки, що, між іншим, траплялося з приставом досить часто. Але зараз він був зовсім тверезий і трохи зніяковілий від своєї ролі й необхідності бути присутнім при такій досить делікатній, але абсолютно ясній для нього справі. Зніяковілість його посилювалася ще й тим, що винуватцем усієї цієї витівки був рідний брат Софії Іванівни — жінки розумної, багатої і впливової, до якої пан пристав ставився не тільки з глибокою повагою, але й з властивою його посаді догідливістю. Йому дуже хотілося швидше закінчити слідство, щоб просто звідси поїхати в гості до Лук'яна і там, у затінку під старою яблунею, скинувши з себе мундир, розташуватися по-домашньому, випити горілки, настояної на різних спеціях, добре закусити.

— Ключик потрібно, ключик,— говорив пристав м'яко і ввічливо.

Трохим Іванович, переодягнений у форму стражника, зайшов до хати, взяв ключ і, вийшовши знову на подвір'я, зупинився біля сестри, благально зашепотів:

— Врятуй мене, Софочко, врятуй! Адже можуть в тюрму посадити: Я потім розкажу тобі всю правду. Допоможи! Виручи!

— Як же відносно ключика? — знову так само ввічливо нагадав пристав, і Трохим Іванович одійшов, не заручившись згодою сестри. В усій постаті його: у схиленій голові, у надмірній сутулуватості його, в боязкій, винуватій ході — відчувався такий страх, наче йшов він на смерть.

Проте гавкання собаки змушувало його швидко зміркувать, як треба діяти. Плечі його розпростались, спина випрямилась, в очах блиснула вперта рішучість.

— Ключик дозвольте,— простягнув руку пристав, але Трохим Іванович різко відповів:

— Своїх ключів нікому не довіряю. Ключі зостануться при мені. Комору відкривати пс маю наміру.

Одразу ж з дерев і покрівель хат повідомили вуличному натовпу дозорні:

— Він не хоче відкривати комори, його просять, а він не хоче.

Виручила сестра. У цю найкритичнішу хвилину вона запросила слідчого й пристава до окремої кімнати. Ніхто не знав, про що говорила з ними Софія Ізарова, тільки через кілька хвилин слідчий і пристав, прощаючись, вдячно потискували їй руку. Повели з— двору собаку. Лишилось незрозумілим і загадковим для слободян: украли в Безсалого золото чи ні? Одне було безсумнівним, що Софія виручила брата від якоїсь неприємної для нього історії.

Кілька днів після цього не відкривалася бакалійна крамниця Безсалого. Через тиждень з лікарні Трохим Іванович привіз Олімпіаду. У неї нервово похитувалась голова, все ще тремтіли руки. А перші слова, звернені до чоловіка, були про сина. В той же день поштовим переказом батько надіслав Олександрові в діючу армію сто карбованців.

11

Метелик у першу хвилину навіть сам не зрозумів, чому це на зовсім рівному місці він упав. Згарячу підвівшись, пройшов кілька кроків і раптом відчув такий біль, наче з розгону налетів на гостре вістря багнета, що наскрізь пронизало йому ногу. Щось липке й неприємно тепле стікало йому в чобіт. Тільки тепер зрозумів, що його поранено. Оглядаючи чобіт, помітив трохи розірвану халяву, куди влучила випадкова куля, а може, й осколок від снаряда. Пристрілявшись до російських позицій вдень, німці обстрілювали їх навіть уночі.

Швидко скинувши чобіт, Метелик побачив невелику, але глибоку рану, з якої безперестанку, мов із джерела, сочилася яскраво-червона гусга кров, викликаючи в нього нудоту.

Вийнявши з кишені запасний бинт, Метелик перев'язав ним рану. Трохи розрізав халяву, взувся, спробував підвестися на ноги, але страшний біль пронизав усе тіло. Переборюючи той біль, він все-таки підвівся, спираючись на гвинтівку,^ поволеньки побрів до санітарної частини, де йому безперечно подадуть медичну допомогу.

Осторонь блимав вогник. Поки дістався до нього Метелик, минуло чимало часу. Це був перев'язочний пункт, розміщений у невеликому селищі, де якимсь дивом вцілів оцей єдиний будинок. Надія на швидку допомогу підносила дух. Ось він зараз підійде до дверей, постукає в них, і на той стукіт, відгукнувшись, вийдуть санітари, заведуть його, пораненого солдата, до білої палати, а там уже тямущий хірург зробить все, що треба. Подолати б оцю відстань у кілька кроків — і він опиниться біля рятівних дверей. Ослаблий від втрати крові, Метелик ледве йшов, відчуваючи, як залишають його останні сили.

Нарешті він схопився рукою за металеву ручку, постукав у двері. Минула хвилина, що здалася йому вічністю. Ніхто не відгукнувся, ніхто до нього не вийшов, хоч у вікнах світилося. Нестерпно нила рана, паморочилась голова.

— Відчиніть! — закричав'Метелик, відчуваючи, як у нього підломлюються ноги.

"Загину... Невже стечу кров'ю і загину? Адже рана не смертельна, легка рана... зашити її, перев'язати, як належить... тільки б швидше..." І він знову загримав ще дужче. Нарешті почулися чиїсь кроки.

"Що вони там, спали, чи що?" — подумав він, готуючись навіть вилаяти санітарів за таку повільність.

— Хто стукає? — відгукнувся з-за дверей чийсь незадоволе-ний голос.

— Солдат поранений.

Розчинилися двері, і Метелик несподівано побачив перед собою Олександра Безсалого. Надзвичайно зрадів цій зустрічі. Олександр допоможе своєму землякові! І Метелик почав розповідати:

— Навіть незчувся, коли вона мене зачепила. Упав і сам дивуюсь: "Чому впав?" Зопалу підвівся на ноги... Еге, такий біль... Ледве ось дійшов! Лікаря б мені швидше... Нехай рану огляне.

Олександр, не говорячи ні слова, зачинив перед ним двері. Метелик одразу навіть не зрозумів, що трапилось, так це було для нього несподівано. З хвилину він стояв, розгублено дивлячись на двері. Потім, зібравши останні сили, почав несамовито гатити в двері кулаками. Але як не грюкав він, як не гукав на допомогу собі санітарів, ніхто більше до нього не вийшов.

— Що ж це,— розгублено бурмотів він,— пораненого солдата не хочуть приймати... Де ж таке видано? Я скаржитися буду... Непорядок... Наволоч!.. Чуєте?.. Відчиніть!..

За дверима було тихо, і ця тиша лякала Метелика. "Пропаду... На ранок, можливо, мене вже не буде серед живих. Знайдуть мій труп... Тільки закляклий труп..." Страшна думка про смерть вже ні на хвилину не давала йому спокою. Вона сковувала душу холодним жахом.

У будинку погасло світло. Наступала хмара. В чорні шибки

вікон забарабанив дощ. !{

"Чого ж я стою? Треба йти куди-небудь... Треба щось робити, інакше пропаду... Солдатів би мені зустріти... вони допоможуть, вони врятують".

Метелик пройшов кілька кроків і від нестерпного болю в нозі упав... Холодний дощ бив в обличчя, а він ловив сухими губами окремі краплини, намагаючись утолити страшенну спрагу, що невідступно мучила його.

Не було сил не тільки підвестися, а навіть зробити найменший рух.

Метелик спробував було закричати, але голос став невпізнанно тихим і слабким. В оці останні хвилини незатьмареної свідомості перед очима поставали, як живі, берізки на околиці слободи, останнє прощання з сином і любимою дружиною.

Не побачить їх уже більше Метелик. Навіки розлучила його з рідною домівкою війна.

Чомусь пригадалася йому могила російського солдата серед яскравої зелені озимини, перебита надвоє гвинтівка, перев'язана старою гімнастьоркою, омитий дощами кашкет із заржавілою кокардою і на цьому незвичайному "хресті" — ворон ситий, що очі людські випиває... Метелик втратив свідомість...

Гострий запах нашатирю привів його до пам'яті. Спалахнув вогник сірника, і чийсь знайомий голос назвав його по імені. Метелик, ще не розуміючи, чи це сон, чи дійсність, ледве чутно спитав:

— Якове, ти?

— Я,— почулось у відповідь.

— Значить, житиму! — тихо, але впевнено сказав Метелик, відчуваючи, як його ногу перев'язували вправні жіночі руки.

— Ну, от і все. Тепер можна його брати на носилки. Зараз я покличу санітарів,— і дівчина швидко зникла в темряві.

Дуже знайомим видався Метеликові її голос. Де він його чув? Коли це було? Але хоч як напружував пам'ять, а пригадати не зміг, і тоді звернувся до Якова:

— Хто така?

— Не пізнав хіба? Ніна Черкащина... У Брянську ми в неї гостювали. Зараз вона у нашому полку працює сестрою-жаліб-ницею.