Василь Стефаник - Дорога, Василь Стефаник

вже мені не ходити по світі, та хотів би-м віпрощитиси з вами.

- Ти не цулуй, бо я геть змнєкну, я тобі і так простю.

- Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не п'яний, бігме, ні, але я так хочу...

- Тихо, мой, не жвинди , не підходи подалеки, бо як угатю - та й не дриґнеш!

- Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки, та й мені отак утворилоси в голо­ві, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мені бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть.

- Що цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, що я не годен тому стерпіти...

Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.

- Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки нап'юси, та й плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я, знаєте, такий, як прєдиво...

Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.

- Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіть, Максиме, геть від него, уступітьси.

- Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з-по три, аби раз дістали їдь,- сказав Михайло.

- Не йдіть, Максиме, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюси, бігме, не боюси, але такий мене неспокій тре...

Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися, як живі. Михайло і Гьоргій пили горівку і не дивилися на нього.

- Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і віб'ють, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...

Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.

- Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...

Михайло розставив всі пальці в руках і показував Гьоргієві.

- Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнесом рвуть!

А Гьоргій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівку.

- Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема бога, я на таке не можу дивитиси. Вітєгни руки з пазу­хи, не облапуй ні, пусти, бо мені такий встид, що не знаю, де подітиси!

- Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі,- кричав злодій.

Жінка зіскочила з печі і втекла. Михайло вийшов із-за стола темний і п'яний, як ніч. Гьоргій стояв і нагадував со­бі, що він мав щось робити.

- Максиме, ви мені з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вб'ю, як горобця; гай, забирайтеси.

- Я піду, Гьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, що я мнєкий чоловік. Мені так здаєси, що гріх будете мати, а собі йду...

- Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, але зальопана баба!

- Та я то кажу, що я не до него, я...

Максим піднісся і вийшов з-поза стола.

- Будьте здорові та й не бануйте, бо я, як якись казав, не до цего...

Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.

- А ти відеш із-за стола, ци треба ті відти віносити?

- Я не віду, я виджу, ще не віду, бо я маю тут під образами сидіти.

- Ой відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!

І кинулися на нього, як голодні вовки.

ТАКИЙ ПАНОК

Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто сто­їть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина, вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюється селами і веселе. На ринку стоїть коме-діянтська буда; які­сь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії ви­шкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла юрба справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить усіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо смі­ху. До блазника виходить деревляна дівчина і обійма­є­ть­ся з ним. А сміху на ринку стільки, що жидам вуха дере­ві­ють , що пани в канцеляріях із крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізається і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавитися жиденята.

У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий уже, в сивім капелюсі і си­вій одежі. Цілий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від'їдає, або за таким моцним чорним цукром, що від нього попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. То­ді наш панок вибігає зі склепику і каже:

- Чому не йдете, але боїтеся? Ходіть і кажіть, що потребу­єте, то я вам поможу.

- Коли, прошу пана, якось не смію йти межи пани.

- Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.

Мужичка входить, а панок забігає коло неї, як би вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і не має сміливості.

- Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти ліпша ґа­здиня, як пані,