Олександр Остапович Авдєєнко - Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що дуже давно.

— Так. Але я його впізнав не зразу. Боявся помилитися. Придивлявся, вгадував, відновлював у пам'яті обличчя.

— Відновили?

Шатров вийняв з внутрішньої кишені піджака тверду, розміром як поштова листівка фотографію.

Гойда глянув на поблякле зображення поважного закарпатця: пухлі щоки, кущисті брови, великі вуса, люлька, верховинський капелюх з пером, розшитий строкатим візерунком, полотняна сорочка і нарядна хутряна безрукавка — киптарик.

— Бачив коли-небудь цього джентльмена?

— Здається, ні.

— Здається?.. Придивись уважніше!

Гойда знову схилився над фотографією. В тіні верховинського капелюха випинався лоб. Під навислими бровами холодно світилися глибоко запалі очі. Ніздрі великого носа широко роздуті.

— Таким «Говерла» був років двадцять п'ять тому. Колишній управитель угорського графа. Андрій Кашпар. Утік після війни на Захід. Там, у американській зоні, пройшов перепідготовку в шпигунській академії, довго був інструктором-експертом. Перелицьований за допомогою пластичної операції і засланий в Явір через Дунай.

Гойда не любив без потреби запитувати. Волів докопуватися до істини сам. Він мовчки роздумував над тим, що розкрив йому Шатров.

— Тобі все ясно, Василю? — спитав Шатров. Він знав, про що думає Гойда, і хотів перевірити хід думок капітана, підказати, якщо це буде потрібно.

— Не певен, що все. Коли ви дізналися, що «Говерлу» заслали сюди?

— Зразу ж, як тільки він зник. Але ми не знали, куди саме його закинули і де він переховується.

— Ось тепер, здається, все ясно.

Шатров похитав головою.

— Ні, мабуть, не все.

— Але мені цього поки що досить, щоб діяти свідомо, на повну силу.

— Точно! Розвідник, як солдат, повинен розуміти свій маневр. Для повної твоєї орієнтації дещо додам: «Говерлу» голими руками не візьмеш. Підбиратися до нього треба дуже обережно, дуже акуратно, щоб не сполохати. Ти ж, звичайно, розумієш, що прийшов він сюди не на пусте місце і має опору не тільки в особі Качалая та своєї дружини Єви Портиш.

— Дружина?.. А я думав… так, випадкова спільниця.

— Законна дружина. Ще перед війною, в Америці, в місті Бостоні одружилися. Тепер обоє затаїлися, перечікують. Підождемо й ми. Ужгородських товаришів я попередив, щоб вони не турбували подружжя своєю увагою. Нехай пограються на мнимому привіллі. А ми тим часом підшукаємо ключі до справжнього Кашуби.

— Кашуби вдома немає, кудись виїхав, зник. І ніхто нам добровільно не скаже, як і коли він зник, де переховується… живий чи вбито його.

— Правильно, і все-таки… той, у кого є в запасі хліб, не думає, що він їстиме завтра. Ось, мабуть, і всі наші плани на найближчий час. Запитання є?

Гойда подивився на небо, де літали чайки, послухав пісні рибалок, примружившись, підставив обличчя променям сонця і сказав:

— Маю, але вже чисто ліричного порядку.

— Вчасно переключився, Василю. Дякую. Добре працюєш. Найкращий твій друг той, хто і посміхається, і сльозу проливає хоча б на мить раніше за тебе… Я, друже, зранку настроєний філософськи і поетично. Ну, які ще питання нас непокоять? Життя і смерть? Геній і лиходійство? Любов і зненависть? Чоловіки і жінки? Капіталізм і комунізм? І те, і друге, і п'яте, і десяте, так?

— Я давно хочу обговорити з вами, Микито Самійловичу, одну проблему…

— Не дуже хотів, якщо так довго не обговорював, відкладав. Ну, починай! Я слухаю.

— Вам відомо, що я в цьому році не хворів, не мав стягнень, брав участь у чотирьох великих операціях, жодного разу вас не підвів, у званні підвищений, а почуваю себе кепсько. Важкий рік! Тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий.

— Здалеку заходиш. Підходь, хапай бика за роги!

— Культ особи Сталіна… Правильно, це треба було колись викрити, і краще тепер, ніж завтра. Але надто вже рішуче викривається.

— Не подобається рішучість і мужність хірурга? Хочеш, щоб небезпечну болячку заговорювали бабки, знахарі? Хочеш, щоб промахи, помилки робилися нишком і так само виправлялися? Не тим аршином міряєш і епоху, і партію, і державу… Ти коли-небудь бачив затемнення сонця?

— Що?

— Затемнення сонця бачив?.. На виду у мільйонів людей затмилось і на виду всього світу прояснилось. Отак, Василю.

Саме за такі слова Гойда і любив свого сивоголового друга. Біля нього не запліснявієш, не вкриєшся іржею, не постарієш. Він і вчинком, і словом, і поглядом, і навіть мовчанням надихає, виховує, надає сили.

Почуття синівської вдячності переповнило серце Гойди. Він міцно потиснув руку Шатрова.

— Мені дуже пощастило в житті, що я зустрівся з вами. Коли я чую слова: «Друг, хороша людина, чудовий працівник, справжній комуніст», то завжди думаю про вас, Микито Самійловичу.

— Василю, якщо хочеш бути справжньою людиною, не славослов. Хто лестить, той підкопується під друга, під батька, під правду і під власний корінь.

На капітанському містку вдарили у дзвін. «Аркадія» хрипко, простудженим голосом загула.

Вдалині на межі світло-синіх морських вод і каламутно-жовтих прісних, річкових, з'явився голий, рівнинний острівець Зміїний — страж Дунаю.

Пароплав загув веселіше, протяжніше і почав наближатися до суші, до зазубленого, в заростях очерету, протоках і піщаних косах берега.

На кормі, де сиділи дівчата, все ще дзвеніла пісня:

— Бідні солов'ї, калини, вишні!.. —