Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Коли б ви знали, Олено Миколаївно, як мені набридло зубрити самотужки. В гурті, як кажуть, і каша добре їсться, а самому й мед здається гірким.

— Зі мною вам нудно не буде, ось побачите.

— Та вже бачу.

Спочивши по обіді, ми пішли в Міську економічну раду. Вона містилася в невеликому п’ятиповерховому будинку, що був у глибині парку. В широко відчинені скляні двері будинку раз по раз заходили і виходили люди.

Сектор обліку був на першому поверсі. Ми ввійшли у майже порожню кімнату, вздовж стін якої височіли пульти з лампочками. Посередині стояв письмовий стіл з якимсь апаратом.

— Добридень! — зненацька долинуло звідкись згори англійською мовою. — Вам треба стати чи знятися з обліку? — це озвався автоматичний секретар. Запитання повторилося російською і ще кількома мовами.

— Стати на облік, — відповів я. І тут же почув відповідь:

— Підійдіть до письмового столу, візьміть чистий бланк і заповніть його. — Відповідь автомата прозвучала вже тільки російською мовою.

Я присів до столу, узяв бланк. Олена Миколаївна сіла поруч, щоб допомогти мені відповідати на запитання анкети.

Коли дійшло до запитання: «Яку квартиру ви хочете мати?» — я, не розуміючи, подивився на Олену Миколаївну.

— Навіщо вам квартира? — здивувалась вона. — Хіба вам погано в мене?

— А я не заважаю вам?

— Олександре Олександровичу! — промовила вона докірливо. — Пишіть, квартира не потрібна.

— Ні, я все-таки напишу, що потрібна квартира з двох кімнат. Подивлюся, що на це відповість автомат. Для мене цікавий сам процес.

Я пробив на бланку дві дірочки у вказаному квадратику, поклав його у вузьку, мов у поштової скриньки, щілину апарата, який стояв переді мною на столі. Декілька секунд у кімнаті панувала тиша. Очевидно, прилад опрацьовував заповнену картку і «вдумувався» в її зміст. Згодом усередині приладу щось клацнуло, і він промовив:

— Подивіться на карту міста. Засвічені лампочки позначають вільні двокімнатні квартири.

Я підійшов до карти Торітауна, яка висіла на стіні. Мініатюрними червоними лампочками було позначено вільні двокімнатні квартири.

— Коли вам до вподоби котрась із квартир, — промовив автомат, — наберіть її номер. Якщо ж ви тимчасово відмовляєтесь, натисніть кнопку з відповідним написом.

Я натиснув кнопку, лампочки згасли. Голос автомата промовив:

— Спасибі за відвідини. Якщо не маєте більше запитань, ви вільні. До побачення.

Мене вразила чіткість організації обліку. Точно було відомо кількість жителів міста, а відповідно й запити міста загалом. Всі операції в секторі обліку виконували машини за заздалегідь складеною програмою. Сюди надходили повідомлення про всі збуті товари в магазинах і їдальнях. Розумні швидкодіючі машини сортували їх по групах і направляли в обласний економічний центр, де на підставі цих даних приймалося рішення про збільшення чи зменшення виробництва того або іншого продукту споживання.

Дані окремих галузей об’єднувались у зведеннях цілих країн і потім надходили до Всесвітньої економічної ради.

— Ну й спека! — вигукнув я, коли ми вийшли на вулицю. — А чому в приміщенні така прохолода? Якась спеціальна холодильна установка?

— Так. У тропіках стелі фарбують не звичайним білилом, а напівпровідниковим барвником білого кольору. Варто пропустити крізь нього слабкий струм, і зі стелі струмує донизу важке холодне повітря.

— Розумно. Ну, то куди ж ми підемо?

— Ходімо в Північний парк. Там є велика. штучна ковзанка і пляж на березі каналу. А згодом можна, коли хочете, побродити містом. Я познайомлю вас із нашим Торітауном.

…Ми повернулись додому вже на вечерю.

Швидко сутеніло. Вечірнє місто здавалося ще красивіше, аніж удень. Кожен будинок приблизно до другого поверху був забарвлений світною фарбою ніжно-жовтого кольору. Вдень під впливом сонячного проміння у фарбі назбирувалась енергія, а тільки-но спускалися сутінки, фарби починали світитися неяскравим, приємним для ока світлом. Кожен будинок відзначався якоюсь характерною деталлю: на одному вздовж вікон другого поверху проходила світла яскраво-синя смуга, на іншому яскраво-червона, далі фіолетова, а там зелена, жовтогаряча… Місто сяяло, мов було ілюміноване до свята. Різними кольорами світилися покажчики переходів через вулиці, номери будинків і назви вулиць. Це було оригінальне і вельми економне розв’язання проблеми вуличного освітлення, що прикрашало вечірнє місто. Фарби світилися цілу ніч і практично не потребували ніякого догляду, бо були нечутливі до різких змін температури та до атмосферних опадів.

Решту вечора ми провели вдома. Зручно розташувавшись біля вікна вітальні, ми з цікавістю розглядали мій старий альбом радянських марок.

Ось марки перших років молодої Радянської Республіки. На допомогу голодним Поволжя… Голод… Яке дивне й незрозуміле було людям нового суспільства це слово! Ось наступна серія. Перша сільськогосподарська виставка. На марці зображено трактор з величезними задніми колесами. Ось маленькі, але дуже виразні марки з портретом Леніна в траурній рамці.

Тепер я дивився на свій альбом вже не очима філателіста, який скрупульозно підраховує зубці на марках, — переді мною була часточка минулого життя, щоденник колишніх подій.

…Ранок наступного дня виявився досить жарким. На небі не було жодної хмаринки. Тропічне сонце, незважаючи на ранкову пору, смалило так нестерпно, наче хотіло сказати учасникам експерименту: «Навіщо ви готуєте мені помічника? Я й так чудово справляюсь із своїми обов’язками».

На восьму годину всі зібралися в підземній лабораторії. Учасники експерименту нетерпляче очікували призначеної години і хвилювалися.

О дев’ятій без чверті прибуло два представники фізичної секції Всесвітньої Академії наук. Олена Миколаївна дала наказ залишити підземну лабораторію.

Коли останній з учених вийшов з підземної лабораторії, Олена Миколаївна наказала:

— Почати відсмоктувати повітря!

Тут же, звертаючись до членів Всесвітньої Академії наук, вона пояснила:

— В камері, де міститься атомний заряд, протягом п’яти хвилин має бути створений майже повний вакуум. Це набагато послабить дію