Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лісу, з якого вони так необачно вискочили.

— Тікай, тікай — куля все одно прудкіша, — промовив Джузепле, наводячи свою рушницю на турка, що біг ліворуч. Ось він уже вскочив у ліс, зник, потім за кущем промигнули його шаровари. В цю ж мить гахнув постріл з рушниці, і до неба здійнявся короткий крик.

— Туди тобі й дорога, — задоволене мовив трієстинець.

— Не треба так багато стріляти, — озвався Олександр. — Бережи порох, кулі. Вони нам ще згодяться. Ти диви — й мене дряпнуло… Вцілив таки чортів яничар…

Джузеппе та Йован підскочили до Олександра. Він підняв долоню, якою затискав свою ліву руку біля плеча, і вони побачили кров, що юшила з рани.

— Моменте, — сказав Джузеппе, метнувся до свого коня, витяг шматок полотна, пляшку з якоюсь настоянкою і невеличкий кухлик з чорним шмаровидлом.

Він взяв у рота з пляшки трохи настоянки і пирснув нею на поранене місце. Потім намазав краї рани чорним шмаровидлом, наклав на неї просякнутий настоянкою шмат полотна і зав'язав великою полотняною шматиною.

— Через день—два й забудеться, — запевнив.

Втікач, якого подорожні вирятували з біди, поволі йшов берегом до них. У руці він тримав пістоля. Чим ближче підходив, тим виразніше було видно, який він виснажений і блідий. Розкошлані борода і вуса, довге волосся… На одній нозі щось теліпалося…

Втікач зупинився кроків за десять і мовчки дивився на голих людей, що тільки—но вели бій з п'ятьма турками.

— Підійди ближче, — по—турецьки сказав Олександр. Чоловік здригнувся й глухо спитав — теж по—турецьки:

— Хто ви?

— Божі люди… Християни. А що?

— Перехрестіться.

— Ти диви, — розсердився Петро і вигукнув по—українськи: — Ми до нього з ласкою, а він до нас з лайкою.

— Чому ж з лайкою? — почувши українську мову, сказав по—українському втікач. — Тепер іду. Ви так по—турецькому балакаєте, що я подумав: утікав од турків, а до турків потрапив.

Незнайомий підступив майже впритул, і подорожні побачили на його руках шрами від кайданів.

— А на нозі що то? — поцікавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, і всі почули, як у траві задзеленчав ланцюг.

— Ясно, не питаю…

— Знайома штука, — додав Петро. — На той берег попливеш?

— А я туди якраз і біг, — сказав незнайомий.

— Бачили… Ну, то що — вперед?

Незнайомий мовчки кивнув, і подорожні пішли у воду. Швидка течія штовхала вбік, ноги занурювались у м'яке глеювате дно, коні тривожно стригли вухами й голосно форкали…

— Ти чого не роздягнувся? — запитав Петро у втікача.

— А… не хочеться…

— Тримайся за мого Сірого. Він витягне. Тебе як звуть?

— Йон… Йон Кодряну…

— Ти — Йон, а в нас — Йован. Ще б Івана — і була б трійця… За що тебе було закуто?

— Хотів утекти в Кодри — в мене ж і прізвище лісове.[70]

— Ну да, Лісовенко по—нашому…

— От—от… Хотів утекти — тьху ти, як тяжко дишеться, — а щоб хлопці мене туди прийняли, вирішив пістоля вкрасти в турка. А вони й спіймали. Відлупили добряче — і в зіндан. Сидів там з півроку. Думав, здохну. Аж тут небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у дерево ударило. Дерево впало на наш зіндан, провалило покрівлю. Я в дірку — й драла. А вони таки напали на слід… Ух, аж не ві—риться, що на волі…

— А чому на Вкраїну тікав?

— А куди ж іще? Козаки туркам недавно дали — ого—го! Так на Вкраїну турки зараз не дуже—то сміливо сунуть носа. А в нас — не дай боже що тільки твориться!

— Давно я не був на Вкраїні.

— Рік? Два?

— Тридцять.

— Тридцять? Ого! Як же це?

— Колись розкажу. А зараз — горни руками дужче… Під берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те місце, з якого їхній малесенький загін починав свій шлях через річку.

— Несе, ох, і несе!

— Берег близько.

Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну і виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, гріб…

Коли Петро нарешті став ногою на суху землю, він знову відчув, як усе в ньому затрусилося і йому захотілося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву—рожеву від західнього сонця, й плакати. Він цього не зробив — він просто ліг на березі і став дивитися в небо.

— А тепер куди?

«От нетерпеливиться графові Олександру», — подумав Петро.

— На Могилів, — відповів. І — до Йона:

— Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?

— Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.

— Він помовчав, а потім подивився благаючими очима на Петра:

— Ви, мабуть, на Запоріжжя? Візьміть і мене.

— Ти що? Як же ми тебе візьмемо? В нас чотири коні, а ти п'ятий…

— Я бігтиму за вами… Чи десь украду собі коня. Візьміть мене!..

— Ми не туди їдемо, — озвався Олександр.

— Як же не туди? — ударився в поли Йон. — Коли я точно бачу, що туди?!

— Ми—таки справді не на Запоріжжя їдемо, —