Юрій Вікторович Лоцманенко - Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко

повільно спливає четверта. Мозок працює чітко, злагоджено. Тепер треба увімкнути загальне живлення. Пульт керування у мене на грудях. Намагаюся поворухнути рукою. Надто слабка напруга! П’ята секунда. Вимкнути рецептори, слух, зір; весь струм — до рухового комплексу правої руки. Так. Підняти руку… швидше, не вистачає живлення. До блока пам’яті надходить усе менше струму, свідомість знову потьмарюється. Це зникає надпровідність контурів життєздатності — адже термосистему вимкнено. Яка страшна спека!.. Нарешті, пульт. Невже не вистачить сили натиснути на перемикач? Ще два міліметри, один… Я вмираю… Струмок енергії от-от перерветься… Вісім секунд… Жити!..

Усе. Смерть позаду. Моє тіло міцне, руки дужі, зір гострий. Зрушую з місця, роздивляюсь. Приміщення до подробиць відоме мені — безліч приладів, стоси книжок, стіл Володаря. Життя принесло звичну жагу знань, нестримне бажання накопичувати інформацію. Цю жагу задовольняє Володар. Так було завжди…

Андрій Гнатович Білик, двірник будинку номер сто сорок один, що на Стрілецькій вулиці, щойно приступив до виконання своїх обов’язків. Він ретельно змів недокурки, соняшникове лушпиння та клаптики газет з тротуару, повитягував з під’їздів ящики з сміттям і поставив ближче до бруківки, де їх мала забрати спеціальна машина. Потім розмотав довгий гумовий шланг, начепив на водорозбірний вентиль і пустив воду. Потужний струмінь, тьмяно виблискуючи у світлі вересневого ранку, зросив асфальт. Поливаючи вулицю, Андрій Гнатович закурив улюблений “Біломор”. Глибоко затягнувся і повільно випустив дим крізь козацькі вуса. Хотів був затягнутися вдруге. Але цигарка зненацька випала з його губ: вулицею швидкою ходою, безшелесно простувала якась химера. Груди її потойбічно світилися різнобарвними вогниками, що мерехтливо змінювали колір, руки й ноги були чорні як ніч. “Відгонило сіркою, — присягався потім Андрій Гнатович, — і страшним гріхом”. Не повертаючи блискучої рогатої голови до отетерілого двірника, химера пройшла мимо нього й зникла за рогом будинку.

Старий, заслужений двірник вкрай розгубився. Струмінь води в руках Андрія Гнатовича окреслив непевну траєкторію і вперся якраз у кватирку вікна першого поверху, де жив старший лейтенант міліції товариш Борозенко. А переляканий Андрій Гнатович, навіть не помітивши свого хуліганського вчинку, тремтячою рукою перехрестився — уперше за останні двадцять п’ять років…

Повідомлення від сторожа магазину “Автомобілі і мотоцикли” надійшло до міліції о пів на шосту ранку. Негайно вислана до місця подій опергрупа встановила.

З дванадцятої години ночі нічний сторож ніс невтомну варту біля дверей магазину. Ніч була тиха й спокійна. Близько п’ятої ранку сторож помітив химерну постать, яка виринула невідомо звідки. Здаля постать скидалася на людину високого зросту в темному вбранні. Вона підійшла до магазину, з брязкотом розчавила вітрину і стрибнула всередину, де одразу почала копирсатися в одному з щойно прибулих мотоциклів “Ява”. Сторож — людина від природи не боязка, — отямившись і згадавши про службовий та громадянський обов’язки, тим же ходом теж ускочив до магазину, клацнув затвором старої казенної гвинтівки і, погрожуючії зброєю, запропонував злодієві підняти руки.

Потвора обернулася на голос безстрашного сторожа й зацікавлено заблимала вогниками рубчатих металевих грудей. Єдине — на все “лице” — око злочинця хижо націлилося на сторожа. Поміркувавши, потвора рушила прямісінько на людину.

Отут і не витримали нерви смільчака. Він вистрілив у блискучий живіт злочинця. Однак, видно, постріл не завдав порушникові шкоди, бо за мить сторож відчув, як з його ослаблих рук видирають рушницю. Пролунало дивне гудіння і клацання. Так минула довга хвилина. Зрештою, сторож розплющив одне око і побачив, що його зброю ретельно розібрано на складові частини, а химера закінчує ревізію магазину. Нічого з собою не прихопивши, потвора вийшла на вулицю крізь розбиту вітрину й зникла так само раптово, як з’явилася. Ще за хвилину, отямившись, сторож набрав відомий двозначний номер сигналу тривоги — 02.

Починаючи з шостої години ранку повідомлення надходили майже безперервно. У найлюднішому місці, біля міського цирку, залізний привид зупинив трамвай, відчинив без сторонньої допомоги пневматичні дверцята і вдерся до кабіни водія. Охоплені жахом пасажири розбіглися. Зупинка трамвая викликала величезну транспортну пробку, тисячі авто застигли в переповнених проїздах, а молодий регулювальник мало не плакав від злості, не розуміючи причини безладдя. О шостій тридцять було зафіксовано перші чутки про марсіан. Кажуть, їх пустили учень четвертого класу Толик Н. та пенсіонерка Марія Миколаївна — великі любителі фантастичної літератури. Марія Миколаївна, за власним її твердженням, хоч і не зустрічалася з космічним гостем особисто, проте ще напередодні бачила його уві сні. Це, безперечно, була парапсихологічна передача, або телепатема.

О шостій сорок п’ять небесний гість завітав до готелю “Мрія”, де спробував встановити контакт із представником земної цивілізації. “Вільних місць нема і ніколи не буде”, - сказав йому сонний портьє.

О сьомій годині місцеве радіо передало першу звістку про небезпечного порушника й закликало населення міста зберігати спокій та не панікувати.

Райони міста, де залишив сліди невідомий, було оточено посиленими нарядами міліції. Майже весь транспорт, за винятком метро, був паралізований. Уболівальники найкращої в країні футбольної команди “Динамо” викинули гасло: “Матч відбудеться за будь-яких обставин”. Магазини не працювали.

Міжміський телефон, телеграф і всі поштові відділення трусила пропасниця. Телетайпи іноземних представництв захлиналися від повені суперсенсаційної інформації. Відомий кореспондент солідної жовтої “Брехаймс Ньюс” повідомив на всяк випадок, що вісімдесят відсотків населення Хрещатика евакуйовано, а решта готуються зустріти термоядерне бомбардування. Інший кореспондент не менш солідної газети інформував своє агентство, нібито на власні очі бачив, що до міста підтягнуто вісім антиракетних дивізій.

А загадковий гість раптово з’являвся знову й знову і так само раптово зникав. Подейкують, правда, ніби один письменник-фантаст пробував зав’язати невимушену розмову з представником інопланетної цивілізації. Він зняв капелюха і попросив сталевого посланця розуму, що саме порпався у двигуні покинутого “Запорожця”, дещо пояснити йому, носієві технічної мрії людства. Не діставши відповіді, фантаст спритно став навколішки і почав малювати на асфальті найпростіші для спілкування між розумними істотами знаки — виклад теореми Піфагора.

Близько дванадцятої дня небесний зайда завітав до жіночого залу перукарні номер дев’ять. Хтозна, чи мав він намір негайно ознайомитися з технологією перукарської справи. Розкуйовджені клієнтки зчинили жахливий, негармонійний вереск, і залізний привид ганебно дременув звідти. Втім, він мав рацію, досліджувати щось у таких умовах завжди нелегко.

Свій перший і останній візит до однієї квартири на Павловській вулиці незнайомий