Валентина Миколаївна Журавльова - Поправка на Ікс, Валентина Миколаївна Журавльова

— Земля завжди змінюється, — сказав капітан. — Це видно вже здалека. Пам’ятаю, в минулий рейс ми виявили в сонячній системі дві планети з кільцями. Коли штурман доповів мені про це, я розсміявся. Сатурн — один, в іншої планети не могло бути кілець. Але штурман мав рацію. Доки ми були в польоті, в Землі з’явилося кільце Черенкова. Тепер мене нічим не здивуєш. Можливо, буде створена атмосфера на Марсі. Чи зміниться орбіта Венери… Знаю лише, що ми ще здалеку побачимо ці зміни. Це наче повернення в рідне місто: вже в передмісті видно, як воно змінилося за той час, що ти не був у ньому…

Я сиділа в кутку, там, де не падало світло від ламп, і стежила за Відкривачем. Він слухав капітана, але обличчя його не виражало нічого. І, дивлячись у чорні скельця окулярів, я подумала, що він чекає зовсім інших змін на Землі. Наче вгадавши мої думки, Відкривач повернув голову до мене. Це був побіжний погляд, не більше. Але, підкоряючись невідомій силі, я сказала:

— На Землі зміниться атмосфера.

Капітан обернувся до мене. До цього часу всі ми, за мовчазною згодою, уникали розмов про земну атмосферу.

— На Землі зміниться атмосфера, — повторила я.

— Чому? — спитав лікар.

— Вона збагатиться киснем, — відповіла я. Ця ідея з’явилася в мене раптово, але я зразу ж повірила в неї. — Атмосфера буде такою ж, як на Електрі. Це краще для людей. Зникне багато мікроорганізмів. Підвищиться потужність двигунів. Стануть придатними для життя високогірні райони.

Ніхто не відповів мені. І лише після довгої мовчанки Відкривач сказав:

— У вас щедре серце.

Пізніше, коли ми розходилися з кают-компанії, я запитала лікаря:

— А ви вірите, що так буде? Ви медик і повинні…

— Ні, — перебив він, — не вірю. Але я бачу, що ви любите… його.

Він помилявся, наш лікар, і я не звинувачую його в цьому. Хіба він міг знати, що мене зв’язувало з Відкривачем зовсім інше — одного разу до болю усвідомлена любов до нашої Землі!

Минали дні, і якось рація вперше впіймала сигнал.

Він був ще слабкий, цей голос, що долинув з чорної безодні. Ми нічого не могли розібрати. Знали тільки, що хтось говорить з нами. Нестерпна мука — чути Землю і не розуміти, що саме тобі кажуть…

Зараз мені здається, що всі ці дні я не виходила з радіорубки. І, може, минуло не чотири доби, а один дуже довгий день, поки ми нарешті змогли зрозуміти далекий голос. Це була не Земля. З нами говорив “Памір”, корабель, що летів до зорі Струве-2398. Коли наш головний радіоінженер в сотий раз змінив схему дешифратора і почувся тихий, але виразний голос, ми так зраділи, що не відразу зрозуміли смисл радіограми.

Ми летіли до Землі, і вже давно для нас існували тільки Земля і наш корабель. А світ був великий, і в цьому світі до інших зірок прямували інші кораблі. “У зоряній системі Струве-2398, — йшлося у радіограмі, — безслідно зникла перша дослідницька експедиція, що прямувала до планети Аелла. Екіпаж “Паміру” — чотири чоловіки — веде на Аеллу транспортну ракету з обладнанням. Повідомлення про можливу загибель першої експедиції було одержане в дорозі. Екіпаж вирішив продовжувати політ. Аелла — грізна планета, багато в чому подібна до Електри, тому екіпаж “Паміру” просить Відкривача передати по можливості докладніші інструкції і поради…”

Я знаю напам’ять цю радіограму. Вона лежала на моєму робочому столику в довгу ніч чергування. Ми чекали Відкривача. Скільки часу йому потрібно, щоб скласти відповідь? Годину, три години, добу?.. Рація була підготовлена для передачі цієї відповіді. Капітан наказав установити цілодобове чергування.

Опівночі головіний радіоінженер вийшов з рубки. Лишившись одна, я думала про тих чотирьох невідомих мені астронавтів, які прямували до Аелли. Вони не повернули свій корабель. Четверо проти Аелли…

Адже міг Відкривач один вистояти проти Електри! Хто ці четверо?..

Мій далекий друже, тієї ночі я думала про тебе. Мені здавалося, що люди на “Памірі” такі ж, як і ти. Я дрімала, поклавши голову на столик. У напівсні я бачила рубку “Паміру” і чотирьох людей, дуже схожих на тебе. О пів на четверту по трапу піднявся Відкривач. Я почула важкі кроки і машинально поглянула на годинника. Відкривач кивнув мені й поволі попрямував до штурманського крісла.

— Радіограма? — запитала я, намагаючись відігнати сон.

Відкривач не відповів.

— Радіограма готова?

Він зняв окуляри й обернувся до мене. В його очах було щось нове, ще не бачене мною.

— Де… Земля? — дивним, урочистим голосом спитав він.

Я увімкнула оглядовий екран. Там, де перехрещувалися нитки, була чорна пляма, оточена густим розсипом фіолетових зірок. Швидкість корабля спотворила вигляд зоряного неба.

— Вона там, — тихо сказав Відкривач.

— Її не видно, — заперечила я. — Сонце буде поміт: но місяців через три, не раніше.

Відкривач похитав головою.

— Вона там…

Сон мов рукою зняло, і я зрозуміла, що заперечувати не можна. Я мовчки стояла за кріслом Відкривача і дивилася на оглядовий екран. Це тривало довго. Потім Відкривач, все ще схилившись до екрана, ледве чутно проказав:

Є голуба зоря, Джанетто,

Летять туди дванадцять літ,

Як мчати так, як лине світло.

І біла є зоря, Джанетто.

Туди летіти сорок літ,

Як мчати теж разом із світлом.

До якої ж зірки, люба,

Ми з тобою подамося -

До голубої чи до білої?

Мій друже, ти знаєш ці вірші. Це “Дитяча пісенька” Сендберга. Якось (з того часу минула вічність) ти читав їх мені там, на Землі. Але в голосі Відкривача був недитячий смуток.

І я раптом усе зрозуміла.

— Ви… вирішили? — спитала я.