Олександр Петрович Казанцев - Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев

— Може, не вищими, а довшими?[10] — ущипливо відповів Сірано, дошкульно вражений віршиком.

Молодий аристократ, граф де Вальвер, ураз спаленів. Він був низенького зросту і тому ходив на високих каблуках. Граф злісно зиркнув на Сірано. Баронеса, на щастя, в цю мить попросила хрещеника підвестися, аби познайомити з новими гостями.

— Ні, ні, мадам, — шамотів якийсь розчепурений старий у перуці, — королева страх любить своїх собачок. І нести за нею хоч одну з них — висока честь, якої не кожен удостоюється. Сам церемоніймейстер двору спочатку розбереться в усіх геральдичних тонкощах, перш ніж назвати ім’я щасливця.

— Собачки — це розкіш! — сказала дама з кокетливою родимкою на щоці.

— А особливо тоді, коли в деяких дам собачки служать листоношами, — докинув молодий проноза з щурячим обличчям і улесливими манерами.

— Ви знову волієте жартувати, неможливий маркізе! — грайливо повела очима дама з родимкою.

— Уявіть, мадам, це дуже зручно. Йдеться, звичайно, не про саму королеву, а про її оточення. Та коли церемоніймейстер двору не звертає ніякої уваги на собачку, у бантик їй легко засунути записку. Так разом із собачкою передається послання обранцю, котрий прагне побачення — звісно, ділового, для обговорення релігійних тем.

— Ви нестерпний пліткар, маркізе, навіть коли не називаєте імен, — манірно зауважила дама, удавано б’ючи його віялом по руці.

— Якщо ви, графиня, хочете поіменно, будь ласка. Є сила-силенна пікантних новинок. Якщо, звичайно, ваш новий молодий співрозмовник не заперечуватиме.

Чим далі слухав Сірано ці балачки, тим глибше відчував порожнечу навколо себе. “Невже в них немає нічого більше за душею?” — думав він, не відчуваючи до себе ніякого інтересу.

На кожному своєму вечорі баронеса де Невільєт завжди приберігала для гостей сюрприз: когось із нових гостей, чергову модну знаменитість чи потішника, який умів розвеселити товариство. Сьогодні вона мала намір показати Савіньєна, аби про нього заговорили в салонах Парижа.

Ще до вечері вона вийшла на середину вітальні і, плеснувши в свої маленькі долоні, оголосила:

— Мсьє! Я переконана, серед нас немає таких, хто не віддавав би данину вишуканості, і мені хочеться, щоб наш юний гість, поет, який написав забавну комедію у віршах, порадував нас своїм експромтом.

Сірано був роздратований проявом до нього байдужості, зверхності, образливим ставленням і пустою балаканиною. Надто гірко сприйняв він байдужість (якщо не огиду!) красивих дам, про яких так палко мріяв, відчувши тепер, замість чарівності, розуму й витонченості, порожнечу.

Йдучи в це товариство, він хотів створити ніжні рядки, присвячені прекрасній жінці, красуні. Натомість у голові зринали зовсім інші рядки, і він, не замислюючись про можливі наслідки, забувши про баронесу, підвівся і запальним голосом прочитав:

ОДА ПОРОЖНЕЧІ

Звичайно, це погано дуже,

Коли в кишені — пустота,

Однак чи варто квилить, тужить?

Бо пустота — завжди свята!

Вона між зір, світил небесних,

У звичайнісіньких словах,

В салонах дам пусточудесних

І в пустознатних головах!

Вона матеріальна мовби,

Стоїть зі шпагою в руці

І від пустої нині моди

Аж підвелась на каблуці.

Вона і плаче, і регоче,

Хоч пустота, а все ж клекоче!

Гості вимушено поплескали в долоні, розгублено переглядаючись.

— Хіба між зорями порожнеча? — наївно запитала графиня з родимкою на щоці. — Адже бог створив там небесну твердь.

А тут граф де Вальвер, сприйнявши вірші Сірано на свою адресу, став на свої високі каблуки і зверхньо звернувся до нього:

Своєю одою торкнули,

Як вазу шпага, честь дворян,

Дізнавшися, та й то огулом,

Хто тут барон, а хто баран!

Ми пробачаємо цим віршам,

Вони — то ваша простота.

Змішали все, в калюжу сівши,

Де пустота, де висота!

Зовсім не збентежившись, Сірано глумливо вклонився графові і відповів новим експромтом:

Я виклик цей не відкидаю,

В моїх словах — ударів сталь.

І сісти поруч вас прохаю,

Та панталонів, бачу, жаль.

Калюжею не захистили

Усе, що я тут осудив.

Хоча й у переможнім стилі

Хотіли видать кілька див.

Граф ледве стримував гнів, але зброю свою бачив у зверхності і графськім чванстві. Баронеса була в захопленні. В її салоні триває нині модна для вищого світу поетична дуель!

Наїжачившись, граф вимовив:

Ця перемога в замку славнім,

А не в халупі проросла.

І горду честь вона несла,

Накази предків наших давніх.

І розмовляють вони з нами:

“Я душу бога взять молю,

Життя і шпагу королю,

Та серце — тільки дамі!”

І він церемонно вклонився, діставши схвалення перш за все дам.

Та Сірано не лишився в боргу і гостро відрізав графу-поету:

Старовина, скажу вам сміло,

Не так стара, як застаріла.