Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

вхід і на вихід, я просто не подумав, і взагалі не міг же я кинути Сурена Давидовича!

Ось сліди його черевиків — негусті й глибокі. Певно, він біг униз крутим схилом. Я, посковзуючись підошвами, йшов по слідах. На середині сухого русла, на мокрому, темно-рудому піску їх можна було читати, як на папері. Сліди танкеток Сурена Давидовича, і поряд розгонистий слід вузьких, гладеньких підошов. Потім ще якісь сліди, дуже великі й тупоносі.

Я опустився на повалений стовбур верби. По моєму коліні метушливо пробіг рудий павучок. Свої очі він ніс окремо, на цілий міліметр попереду голови. Поряд зі мною по схилу ходила кругла сонячна пляма — пересувалася в листя ліщини над головою і знову поверталася до ніг. Я глянув угору. Там не було сонця — дивний зелений туман із жовтими смугами.

Пам’ятаю, я закліпав очима, покрутив у пальцях “слимака”, лизнув його і засунув у рот. Я не знав, яке там тверде чи м’яке піднебіння, і приліпив штуковину над серединою язика. Вона прилипла й заговорила в ту мить, коли я зрозумів, що круглий промінь шукає мене, схованого за схилом. Я не здивувався. З чого вже тут дивуватися…

Всередині голови лунав тонкий голосок, знайомо розтягуючи закінчення слів: “Ти увімкнений, назви своє ім’я”. Я помацав штуковину язиком — вона замовкла. Відпустив — знову: “Ти увімкнений”.

Штуковина пищала голосом Нелли з універмагу — манірним і нерозумно-кокетливим. Я пробурмотів:

— Ей, Нелко, це ти? (Знайома все-таки!)

Голос утретє спитав, як мене звати. За правилами їхньої гри слід було назвати ім’я. Гаразд. Я навмання сказав: “Трикутник одинадцять”. Голос відчепиться, і я встану. Я все одно підведуся й розшукаю Сура.

— Трикутник одинадцятий, — грайливо повторив голос і змовк.

Коли він говорив, у роті ставало лоскотно. Я звівся й пішов. Промінь гойдався у мене на грудях, як медаль. Дивна споруда виблискувала маківкою, тримаючи мене у промені. Вона стояла на дні яру. Вежа, схожа на велетенську пробку від графина із зеленого, тьмяного, непрозорого скла. Заввишки вона була метрів п’ять, із широкою пласкою основою. Куля вгорі — аспідно-чорна, з гранями, як наконечник бластера. Я почав пробиратися яром, тримаючись якомога далі від зеленої вежі, і раптом грані сипнули вогнями по гіллю й траві, по моєму обличчю. Мене засліпило, я спіткнувся, упав на руки. Світло було таке сильне, що майже обпікало, але в моїх очах, під червоними плямами, лишилося відчуття, ніби я бачив біля підніжжя вежі людську постать, напівзатулену гіллям. Не розплющуючи очей, я поповз через кущі. Якщо туди пішов Сур, я піду теж. Піду, піду…

— Дев’ятикутник в зоні корабля! — заговорив Нелчин голос. — Дозвольте глянути на дитинча. Всюди довкола спокійно.

Кілька секунд мовчання: Нелка вислухувала відповідь.

Знову її голос:

— Дев’ятикутник іде в зону.

Уявляєте, я ще здивувався, що пришельці возять із собою дитинчат. І дозволяють нашим — загіпнотизованим, звичайно, — дивитися на своїх дитинчат. Звівшись, я обережно розплющив очі — куля не блищала. Листя поряд із нею було жовте й скручене. І дитинчати я не побачив, та чоловік, що сидів на плоскій опорі корабля, підняв руку і крикнув:

— Альошо, годі ховатися, йди сюди! Я тебе чекаю.

Я пішов як уві сні, чіпляючись носками черевиків за пісок, дивлячись, як Сурен Давидович сидить на цій штуковині у своїй звичній, спокійній позі, і куртка на ньому застебнута, як завжди, до горла, на лобі сині цятки — сліди пороху, а пальці жовті від астматолу. Я підійшов упритул. Товстий заєць підскакав і сів поряд із Суреном Давидовичем.

ЧАСТИНА II
ПОЛУДЕНЬ
Навідники і “посередники”

Коли Сурен Давидович вигнав нас із підвалу, Стьопка заліз на старий голубник. Він був у відчаї: Сурен Давидович зостався в тирі сам — хворий, обпалений. Як він одіб’ється від Кисельова з його бандитами? А Стьопка міг відстрілюватися не гірше за дорослого, він із пістолета вибивав на другий розряд. І його витурили!

Степан сидів у запиленому ящику голубника і гриз нігті. У дворі, на купі піску, бавилася малеча. Потім примчав Валерка — тільки його тут бракувало… Він утік від бабусі, з-за столу. Рот увесь у яєчні. Стьопці довелося свиснути, і Валерка, вельми вдоволений, теж виліз на голубник. Наближався полудень, млявий вітерець гнав пилюку на вікна підвалу. Там Сур чекав ворогів, і під третім вікном від дверей лежав на вузькому ліжку Павло Остапович. Дивлячись на ці помутнілі, вкриті тьмяним шаром пилу, райдужні від старості вікна, Степан зрозумів: настає його головний полудень, про який мовилося в улюблених віршах Сура: “Це неправда, ніби промайнув він — головний наш полудень в житті!..”

— Ти на кота схожий! — раптом чмихнув Валерка.

— Помовч, замазура, — сказав Степан.

— А дядю Павла вже закопали? Стьопка дав йому по потилиці.

І тоді у підворітті пролунали кроки. Весь у чорному, підтягнутий, спокійний, Кисельов спустився до дверей підвалу — чекав, поки відчинять. Він навіть не оглядався — стояв і дивився на двері. Потім трохи нахилився і заговорив у щілину біля одвірка. “Бу-бу-бу…” — долинуло до голубника. Поговоривши, він витяг із кишені плоску зелену коробочку і приклав до замкової шпарини. До ручки дверей гітарист не доторкався, її повернули зсередини: він штовхнув двері коліном і зник у темряві коридора. Стрілянини, шуму — нічого цього не було. Зайшов як до себе в дім.

Валерка запхикав:

— Я теж хочу до дяді Сурена!.. — Стьопка пригрозив, що відведе його додому, до бабусі.

Це було о дванадцятій. Тітка з балкона третього поверху кричала на весь двір: “Льоню, Льо-оню, йди-но полуднувати!” По ній можна звіряти годинник. Стьопка роздратовано озирнувся на крик.