Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

Сехемхет коротким порухом голови дав зрозуміти, щоб юнак залишався на місці.

Тривога не полишала Демокріта. Невже щось трапилося, відколи він попрощався з Серісіс? Відчуття небезпеки не мішало. Він у знемозі стулив повіки. В уяві постала Серісіс, їхня зустріч у саду Ізіди.

…Коли спекотний Ра почав готуватися до спочинку на полях Іалу, Демокріт уже прогулювався в прохолодній тиші фінікових пальм і пахучих кущів троянд, які звідусіль оточили храм Ізіди. Збігали хвилини чекання. З храму долинала ніжна мелодія передзвону металевих кілець-сикстів, якими жриці скликали на містерії Ізіди. Милували око прямі алеї, посипані жовтим піском, пальми, інжирні дерева, повиті виноградними лозами древні статуї.

Серісіс з’явилася несподівано. Демокріт на якусь мить розгубився. Обличчя жриці, освітлене нічним кружалом, промінилося чарівно-загадковою красою. У чорних очах-маслинах, як у глибоких озерах, трепетно відбивалися мерехтливі зорі. Серісіс торкнулася рамен елліна. На її руках ледь чутно задзвеніли золоті браслети.

— Милий, — ніжно притулилася вустами до щоки юнака.

Вони, взявшись за руки, закохано дивилися одне на одного…

Проте час не ждав, і Демокріт розповів Серісіс про бачене й чуте за останні дні. Жриця слухала елліна, не перебиваючи, а в кутиках її вуст застигла ледь помітна скорбота.

— Зорі прорікають нам нещастя, — мовила сумно.

— Але чому? — вигукнув Демокріт. — Чому? Ми рушимо за істиною в далеку країну Індри.

— Це буде непросто, — сумовито похитала головою Серісіс.

Відтак, карбуючи кожне слово, неквапом проказала:

— Якщо мій батько вирішив узяти мене з собою, то це значить, що вороги наші готові щось вчинити і спробують зробити все, аби реліквії опинилися в їхніх руках. Вони підуть на все.

— Твій батько?.. — вражено прошепотів Демокріт. — Невже Сехемхет?

— Не ображайся, що не відкрила цієї таємниці раніше. Скрізь шастають вивідувачі Менхереса й перського намісника. Якщо вони довідаються, то…

Серісіс не докінчила. За кілька кроків од них скрипнув пісок. Хтось крадькома віддалявся доріжкою. Демокріт кинувся було за підслуховувачем. Однак той устиг щезнути. Стурбований еллін повернувся до жриці.

— У цьому саду, виходить, і кущі мають вуха? Хто б це міг бути?

Серісіс помовчала і, зітхнувши, повторила:

— Зорі прорікають нам нещастя, любий…

…Шум голосів повернув Демокріта до дійсності. Глянувши вниз, зрозумів, що офіри наближаються до кінця. Головний жрець пристановища Озіріса, висохлий, мов мумія, первосвященик Нібамон повільно наблизився до жертовника. Поштиво вклонився богу, з благоговінням кинув у полум’я пучку пахучої мирри. Відблиски синюватого вогню затанцювали на його поголеному черепі. Гурмище жерців, які чекали цієї миті, затягло величний гімн покровителю життя…

Тільки-но стихла пісня, при виході з храму з’явився товстий, мов бегемот, херіхеб[52] Бекенхонс — володар святкового згортка папірусу. Жрець тримав його перед собою, стежачи за тим, щоб церемонія виконувалась ретельно, згідно зі старовинним ритуалом, намальованим у папірусі. Поруч херіхеба підстрибували муу,[53] готуючись вітати ототожненого з Озірісом покійника, що прибуває в царство мертвих, як цього вимагав ритуал. Їх гостроверхі ковпаки зі стебел лотоса погойдувались у такт стрибків.

Бекенхонс змахнув рукою. Зі святилища виплив наймолодший уеб, несучи перед собою на довгому держаку ідола шакала. Шакал вважався першим воїном Озіріса і мусив указувати йому шлях. Гомінке велелюддя рушило слідом у напрямі Хапі, де мало розігратися найцікавіше видовище.

Серісіс так і не з’явилася. Не давав про себе знати і Мертатон. Демокріт спрагло вдивлявся в ошатну юрбу жерців, але марно: серед яйцеголових не було юної служниці Ізіди. Вирішив таки перемовитися з учителем.

Спустившись з тераси, почав пробиратися крізь тісняву до виходу. Довго блукав напівтемними переходами храмових прибудов, нарешті опинився у дворику жерців. Хутко роззирнувся. Чуття підказувало, що поруч шастає небезпека. Гаряча хвиля неспокою оповила єство юнака, він напружився, як тятива лука.

— Еллін кудись щез, — долинув раптом знайомий голос, який належав… Мертатону!

Змовники розташувалися в оповитій виноградом альтанці. Демокріт квапливо пірнув у розкішні кущі троянд. Його не помітили.

— Де були твої очі? — почув він сповнені ненависті й жовчі слова, що, безумовно, належали Менхересові.

Невже зрада? Невже нічним підслуховувачем був Мертатон?.. Знову почувся голос жерця-уеба:

— Поки еллін стовбичив на терасі, я непомітно стежив, за ним. Демокріт із жрицею домовилися зустрітись тут. Та він не дочекався її й кудись щез.

— Бовдуре! — просичав Менхерес. — Що із жрицею?

— Її схопили слуги погибельного божества.

— Нехай приставлять у храм Собека. І щоб непомітно!

— А Сехемхет? — запобігливо спитав Мертатон.

— Це тебе не стосується. Краще пильнуй, щоб еллін не зник із скарабеєм. Якщо добре справишся, то, як і було обіцяно, станеш хонтом — жерцем «рабів бога».[54] Більше не нидітимеш, переписуючи старожитні папіруси.

Змовники вийшли з альтанки: двічі скрипнула хвіртка.

Зрада… Немає нічого мерзеннішого за неї. Спустошений, повержений несподіваним підступом того, кому довірився, еллін прагнув вмерти, щезнути, щоб нічого не бачити й не чути. Підла і підступна зрада… Ні! Так просто він не дасть розправитися з собою.

Ненависть і невтримне бажання помсти заволоділо ним. Намацав під хітоном бронзовий ніж, з яким не розлучався, відколи Менхерес удався до погроз.

Чи зможе він прийти на поміч друзям, якщо по п ятах скрадається зрада? Але Мертатон, цей ниций жрець, не знає, що Демокрітові відомо про його вчинок. Треба попередити Сехемхета, удвох буде легше визволити Серісіс…

* * *

На дзеркальній поверхні священної ріки тривали