Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

десь в кібуці-колгоспі на буряках чи що там у них росте… Після всіх тих стратегій, в тісному бруклінському апартаменті, в червневій спеці й задусі ти повинна ділити ліжко з почесною хропухою, якій ніхто не сміє сказати слова наперекір! Мамо, тату, де ви?

Максимові було шкода дівчини, все-таки землячка, але аж ніяк не міг їй зарадити. Втішав – та це ж усього на тиждень, а тоді переселите родичку в іншу кімнату й залишишся зі своїм веселим смаглявим Ромі. Він тобі щодня возитиме додому ящиками екзотичні фрукти – ківі й авокадо, тангерини, папаї та гігантські стиглі груші, бо Ромі розвозить ці дари тропіків з ранку до ночі у розмальованій азербайджанськими пейзажами вантажівці. Зачинятиметесь ви з ним і з фруктами в окремій кімнаті і яке тобі буде діло до якоїсь там свекрухи! Все ж таки твій Ромі не ортодокс, наголо тебе стригтись не примусить, як твою ще одну землячку обчикрижили в Боро Парку, – ото звичаї… Ромі ж людина майже наша, азербайджанська.

Світлана трохи повеселішала. Із сусідньої кімнати чулось, як Моня умовляє клієнтку: «…у нас же уникальный художник работает, посмотрите же вокруг, ведь это все он сделал – и портреты, и пейзажи, и витражи… Красота! Хотите, он ваш портрет на стекле изваяет? Он у нас даже скульптуры из стекла лепит». Це була відверта брехня, але промовлена дуже переконливо. Моня добре знав свою справу, для нього існувало золоте правило: «Заказ надо брать, а думать позже». Світлана пожартувала: «Ти зроби їй такі двері, щоб зачинились і більше не відчинялись!» Художник-самородок, як його охрестив Шльома, побачивши, що землячці вже краще, вийшов до своїх босів на допомогу.

– А, так это выи есть тот молодой художник? – обернулась всіма своїми тілесами до Максима Ліліана. – Смотрите, такой молодой, и такой талантливый!

Ліліані було до вподоби нью-йоркське життя, особливо коли за неї платили і була змога говорити про мистецтво.

– Я не только ценитель, но и коллектор всякого рода искусств… – так вона сама себе титулувала.

Зараз Ліліана була в центрі уваги, почувалася пупом Всесвіту і просто танула від насолоди. За наступних три хвилини вона встигла всім повідомити, що все своє життя присвятила мистецтву, а ще неймовірно схожа на Елізабет Тейлор. Максим лише посміхався.

– Очень, очень красивые работы, я вам предрекаю большое будущее. Вы наш, да? Из России? А, из Киева? Ну, значит, да, из России, – Максим не став читати мадам Тейлор курс з історії, а терпляче слухав її монолог. – А иврит уже выучили? Нет еще? Напрасно, напрасно, весь мир говорит на иврите, повсюду открываются школы, вам надо уделить этому внимание, непременно…

Ліліана не могла навіть допустити, що в славнозвісному Брукліні, в тому Нью-Йорку, де євреїв живе більше, ніж в Ізраїлі, могла затесатись людина іншої національності. І знову Максим не став даму розчаровувати. Ще з півгодини він з нею мило бесідував і нарешті почув, що її рідним братом є відомий нью-йоркський артдилер. Ліліана пообіцяла познайомити молодого художника з Гаріком, до якого не так просто доступитись. Зараз Гарік був дуже зайнятий, бо готував якесь археологічне замовлення для свого найважливішого клієнта. Яке замовлення? «Что-то из керамических статуэток, точно не скажу. Из какой-то вашингтонской выставки, из бывшего Советского Союза».

Цієї інформації було для Максима достатньо, тепер він уже знав, як допомогти Маліці. Звичайно, знаменитий Гарік не міг залишитись осторонь такої глобальної справи, як зникнення Трипільської Мадонни.

Вхідні двері розчинились і дзеленькнули. Ромі тягнув два ящики елітного винограду без кісточок із найщирішою дитячою посмішкою. Моня діловито показав, куди їх поставити, і безцеремонно продовжував розкручувати клієнтку. Даремно Ромі сподівався, що його щедрий дар вплине на ціну замовлення його новоприбулої матусі. Партнери знали свою справу добре, без сантиментів: кожен клієнт має витрусити зі свого гаманця навіть запах грошей.

Ще через місяць у художницьких колах стало відомо, що ФБР накрила на контрабанді відомого артдилера Гаріка. Трипільську Мадонну повернули в українське посольство, а відтак і на батьківщину. А Максим залишився у Нью-Йорку ще на рік, аж доки подався подорожувати світами далі.

Елітне добриво

Якось у неділю вранці Ігор розгорнув газету і побачив оголошення про гастролі цирку. Відома нью-йоркська трупа «Брати Бейлі» прибувала на літо до портового міста. Ігор одразу ж пригадав, як вони ще десятилітніми хлопчаками разом з найкращим другом Мишком пробирались під смугасті шатра цирку і, затамувавши подих, поринали в циркове магічне дійство. То були чарівні часи щасливого дитинства…

Їхні батьки, небагаті повоєнні емігранти до Америки, працювали важко, і грошей на такі розваги, як всесвітньо відомі циркачі, своїм чадам не видавали. Тому хлопці, ризикуючи бути викритими й заарештованими, пробирались під смугасте шатро зайцями ледь не щодня.

Ігор набрав номер свого й досі найближчого друга:

– Здоров, Мишко. Я оце прочитав у недільній газеті, що прибувають «Брати Бейлі». Пам’ятаєш, останнього разу ми їх бачили, коли нам було по десять років?

– Цирк?.. – задумливо перепитав повільний і завжди врівноважений Мишко. – А знаєш, що мені спало на думку? Може, там є ще слони? Нам би не завадило дістати трохи добрива для садків… А найкраще для цього йде елефантшіт. Розумієш, про що я?

Обидва приятелі захоплювались садівництвом і городництвом, проблема добрива завжди стояла гостро. Для виробництва органічного компосту обидва викопали ями в кінці ділянок, на які треба було постійно викидати відходи з кухні. Ями смерділи і дратували сусідів усе літо. А тут на горизонті з’явилась унікальна можливість роздобути найкращого і найвизнанішого за рецептами усіх садівничих журналів добрива – з-під самого слона. Ігорева думка одразу ж перекинулась від сентиментальних спогадів на буденні проблеми.

Того ж недільного ранку друзі обмірковували стратегію. Домовились своїм дружинам поки що нічого не повідомляти, бо інтуїція підказувала, що жодна особливо не зраділа б вилазці за слонячим лайном. Спогади дитинства про цирк відійшли на дальній план…