Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

— Я теж кохаю тебе, Луїзо. — Філіп дбайливо поклав її на траву. — Знаєш, — промовив він з таким ніяковим виглядом, ніби признавався в якомусь недоброму вчинку, — у мене ще не було жінок. Чесне слово! Ти моя перша, моя єдина…

Луїза раптом схлипнула і затремтіла.

— Господи! — прошептала вона, врешті збагнувши, що зараз станеться. — Господи…

— Що з тобою, рідна? — сполошився Філіп. — Чому ти плачеш?

Луїза рвучко притислася до його грудей.

— Я знаю, ми не повинні…

— Чому? Хіба ти не любиш мене?

— Люблю, але…

— Ти боїшся розчаруватися в мені?

Луїза трохи відсторонилася і здивовано поглянула на нього. В її очах застигло нерозуміння — те саме нерозуміння, що повсякчас стоятиме поміж ними протягом їх короткого подружнього життя.

— Я не боюся розчаруватися в тобі, — м’яко сказала вона. — Адже мені нема з ким порівнювати тебе. Я боюсь… але не чогось конкретного, а просто тому, що мені страшно. Страшно і все тут, адже це так природно. — Вона перевела дихання, набираючись сміливості. — І, будь ласка, більше не питай ні про що. Краще поцілуй мене.

Філіп зазирнув углиб її великих карих очей і немов розчинився в них цілком. Цієї миті навколишній світ перестав існувати для нього. На всьому білому світі були тільки він, Луїза та кохання, що з’єднало їх нерозривними узами. Кохання, яке Філіп так довго чекав і яке, нарешті, прийшло.

Він пізнавав любов. Йому ще належало випити цю чашу до дна — радість і гіркоту, муку та насолоду, біль і блаженство, надію та відчай…

Сонце хилилося надвечір. Філіп лежав, розтягнувшись на траві, і бездумно дивився в небо. На його грудях лежала голівка Луїзи, її волосся лоскотало йому шию та підборіддя, але він не прибирав їх — лоскіт був приємним. І взагалі, все пов’язане з Луїзою було йому приємним. Філіпові здавалося, що він не лежить на землі, а ширяє в повітрі. Все його тіло поймала солодка знемога, думки в голові плуталися, а над усім цим домінувало всеохопне відчуття спокійного й безтурботного щастя.

Нарешті Луїза поворушилась і підняла голову.

— Здається, я задрімала, — сказала вона, сонно примруживши очі. — Я довго спала?

— Ні, любонько, — лагідно відповів Філіп. — Щонайбільше півгодини.

Луїза зітхнула і міцно пригорнулася до нього.

— Що трапилося? — спитав Філіп. — Чому ти зітхаєш?

— Так, нічого. Просто… просто я думаю…

— Про що?

— Ну, як ти не розумієш?! Я думаю про те, що сталося.

— А-а!… Але чим ти стривожена?

З хвилину вона помовчала, перш ніж відповісти.

— Мені дуже ніяково. Дуже-дуже. Що подумає кузен? Що подумають тато з мамою?… Учора Ернан розповідав про тебе і цілком серйозно заявив, що боїться знайомити нас. Йому-бо соромно буде дивитися в очі моїм батькам, якщо ти зведеш мене.

Філіп підвівся й сів на траві.

— Так ось ти про що! Ось що тебе непокоїть!

— Атож, — спантеличено кивнула вона. — Це мене й непокоїть. Та тільки не подумай, що я шкодую, любий. Я ні про що не шкодую. Ні про що…

Філіп схилився над нею й поцілував її в уста.

— Дурненька ти моя! Як погано ти про мене думаєш. Адже я люблю тебе і хочу з тобою одружитися.

Вона недовірливо глянула на нього:

— Одружитися? Це не жарт?

— Ніяких жартів! Завтра падре Антоніо повінчає нас, і ми станемо законним подружжям. Ти згодна?

— О, Боже! — розгублено промовила Луїза. — Це так несподівано…

— А ти думала, я хотів просто розважитися з тобою?

— Ну… Взагалі, я думала, що між нами така різниця…

— Це неістотно, любонько, — заявив Філіп з такою безапеляційністю, наче сам був не до кінця певен цього і прагнув переконати себе у власній правоті. — Все це кастові забобони. Раніше я поділяв їх… аж поки не зустрів тебе. Тепер я розумію, що гріш їм ціна базарного дня. Тепер я розумію Ернана і його батька… Та що й говорити! Я вже не можу без тебе жити. Я хочу, щоб ти завжди була зі мною.

— А твій батько? Невже він погодиться?

Філіп спохмурнів.

— Батькові байдужа моя доля. Для нього було б краще, якби я зовсім не народжувався. Гадаю, йому буде однаково, з ким я одружуся. Та навіть коли він чинитиме опір… Зрештою, мені вже чотирнадцять років, я повнолітній і можу розпоряджатися своїм майбутнім за власним розсудом, не питаючись ні в кого дозволу.

— Навіть у папи Римського?

— Навіть у папи. — Тут Філіп усміхнувся (трохи сумно, треба визнати). — Мій титул першого принца сприймають всерйоз лише ґасконці, це тішить їхнє самолюбство. А так ніхто не сумнівається, що в короля Робера будуть діти — бо ж йому ще немає двадцяти, а королеві Марії й того менше. Ґалльський престол мені не світить, це всім ясно, і в Святого Престолу немає реальних підстав втручатися в моє особисте життя… Чи майже немає, — додав він, подумавши про свої претензії на родовий майорат. — Але в будь-якому разі наш поміркований папа Павло сто разів подумає, перш ніж оголосить недійсним шлюб, що вже відбувся. А ми одружимося завтра. Шкода, звісно, що я не зможу запросити на весілля всіх друзів, але й зволікати з цим не хочу.

— Чому?

Філіп трохи помовчав, потім відверто зізнався:

— Через тих самих друзів. Далеко не всі будуть у захваті від того, що я одружуся з тобою. Ернан, певна річ, не заперечуватиме, та й Симон де Біґор буде радий — адже він закоханий в Амеліну. А от інші, особливо Ґастон… Словом, вони будуть проти.

— Зрозуміло, — похмуро