Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

Я згодився, що з дідусем теж можна жити. Але відразу ж подумав — я все одно не жив би. Ну як би я зміг жити без мами, без татуся? Он зовсім ще недавно я тут, біля моря, а вже за татусем скучив!

— Але мама Робінзонові ще й які книжки присилає! Про Робінзона недавно прислала. А що раніше приїздила, то лук справжній і стріли привезла. А ще в неї була справжня лисиця. То Робінзон нишком у тієї лисиці відрізав хвоста. Три дні почував він тоді у пас, додому не навертався. Поки мама не виїхала. А лисицю оту безхвосту Робінзонові лишила. От він тепер її й носить. Точнісінько так, як Робінзон на безлюдному острові.

Мабуть, ще багато розповів би мені П'ятниця, але далі кіно пішло таке цікаве, що він забув про Робінзона, про П'ятницю, про безлюдний острів, про все-все. Не кліпаючи, він дивився на екран, час від часу то голосно сміявся з чого-небудь, то вигукував, то свистів так, що аж у вухах лящало. П'ятниця сміявся навіть тоді, коли й зовсім не треба було сміятись — там саме Джордано до стовпа прив'язали, вогонь розпалюють, а П'ятниця заливається, немов маленький.

— Що тут смішного? — питаю я.

П'ятниця здивовано зиркнув на мене, відповів:

— Ну й витівники! Показують, що спалили, а я того Дружникова недавно в Чорноморці бачив.

І тут же, помітивши, що в кіномехапіка трохи зійшла з екрана рамка, П'ятниця засвистів так, що аж у вухах залящало.

Після закінчений кіносеансу ми гуртом поверталися додому. Робінзон ішов поважно, був небагатослівний, як і взагалі всі Робінзони. Він час від часу перекидався словом з Коською. Виявилось, що вони були сусідами. П'ятниця жив недалеко від мого Дідуся.

Отож, провівши Коську та Робінзона додому, ми знову лишились з П'ятницею наодинці.

— І тобі ото подобається бути П'ятницею? — питаю.

— Авжеж! — жваво вигукнув П'ятниця. — Хіба не цікаво? То ж насправді було таке. Робінзон потрапив на безлюдний острів. Жив один-однісінький, як палець. Потім відбив у людожерів П'ятницю. Мало не злопали ті гади бідного П'ятницю. А то правда, що ще й досі на далеких островах є людожери?

— Вигадки, — кажу впевнено. П'ятниця певдоволено чмихнув.

— Багато ти знаєш. Коли б не було — в книжках би не писали. От я коли виросту, а Жора стане капітаном якого-небудь корабля, то візьме нас з Робінзоном за матросів, і ми поїдемо в Африку або на які-небудь безлюдні острови. Подружимось там з людожерами та вдовбемо їм у головешки, що їсти живцем П'ятниць не треба.

Я почав переконувати П'ятницю, що то все вигадки, що негри такі ж люди, як і ми, і що вони нікого не їдять.

— А ти звідкіля знаєш? — недовірливо запитав П'ятниця.

— Бо в мене татусь військовий, і він усе знає. Він мені розповідав, — що то капіталісти таке про негрів вигадали, аби землі їхні захопити та негрів у рабство повернути.

П'ятниця слухав уважно, все розпитував про негрів і додому мене не відпускав.

— Во, гади — кляв він завзято капіталістів. — Нам учителька розповідала про те, як продають на базарі маленьких негренят. Ну ось таких, як ми з тобою.

Висловивши свій гнів і невдоволення, П'ятниця поцікавився, чи мій татусь не бував часом на безлюдних островах.

— Ми були в Німеччині,— сказав я. — Я теж був. І мама теж.

— Вигадуєш, — не повірив П'ятниця. — В справжнісінькій Німеччині? А скажи, як там люди говорять?

— По-німецькому. Ось так: гутен таг, гуте нахт.

— Гуте нахт, гуте нахт! — передражнив мене П'ятниця. — А ти ж як розумів те, що вони говорять?

— А я зовсім і не розумів. Вони говорили по-своєму, а ми по-своєму.

П'ятниця задумався. Зітхнув.

— А я далі Одеси ніде не був.

— Ти тут весь час живеш?

— А то ж де? Ми тут з мамою. Вона в санаторії працює, а татуся в нас немає. Він, ще коли я зовсім маленький був, помер. Прийшов з війни та й помер. Його там аж тричі поранили, то він і помер. А медалі його залишились. Хочеш — я покажу. Приходь завтра. Хочеш, будемо дружити, га?

— Але ж ти з Робінзоном?

— А мені вже набридло. Та ще коли все те брехня… Я думав, що й насправді є людожери, а коли то просто так… Та й Робінзон хороший! Все П'ятниця та П'ятниця! Ніби отой… каналізатор, чи як його.

— Колонізатор, може, — поправив я П'ятницю.

— Ну хай буде й так, — згодився він.

Домовившись про те, що завтра сходимо до будинку відпочинку, я подався додому.

Над головою миготіли великі зорі. Море важко дихало, хлюпотіло в темряві. Далеко на горизонті перемигувались зелені та червоні вогні.

— О, вже гуляка з'явився, — зустріла мене ласкавим бубонінням бабуся. — Де це вже підгулював, парубче?

Ну й бабуся? Хотів сказати, що в кіно був, та вона мене так засоромила, що промовчав. Швидко скинув сорочку та й плигнув у постіль. І од вечері відмовився.

Спав я чи не спав? Тільки задрімав, уже дідусь будить:

— Вставай, Даньку, хіба забув, що сьогодні неділя?

Я сиджу на постелі, сердито тру кулаками очі. От іще люди! Неділя, то й хай собі буде неділя. Яке мені діло до неї, коли я ще ж зовсім не виспався.

Дідусь бухикає на весь