Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

— Вибачте, герр Шаповаль, я надто поспішаю, а вчора забув сказати: сьогодні надвечір ансамбль чекають у Романівці. Це недалеко. Там є наші підрозділи, й треба для них дати концерт. Я, розумієте, пообіцяв полковникові, похвалився нашим «Чорномором»…

Комендант не закінчив своєї думки — його погляд раптом зупинився на сторінці розгорнутого записника, на якій він щойно занотував повідомлення офіцера-залізничника. Пробіг очима по рядках свіжого запису й замислився. А чому б не влаштувати концерт і для цих воїнів з гітлерюгенда? Дуже слушна нагода. Одночасно запросити на концерт кореспондента «Фолькішер беобахтер», що приїхав два дні тому.

«Це ідея! — міркував оберштурмбанфюрер. — Піде про мене слава по всьому фатерланду. Сенсація!»

Шварц вдоволений. Посміхнувшись доброзичливо, повів далі:

— Але головне, герр Шаповаль, «Чорномору» належить виконати завтра. Розумію, мабуть, трохи заважко, але конче потрібно.

Шаповал дивувався: чому комендант раптом став таким ввічливим, неначе його підмінили?

— Де й що саме робити, пане оберштурмбанфюрер, — поцікавився Шаповал.

— Тут, у Приморську, Дмітер, сюди прибудуть молоді воїни, треба дати для них великий концерт.

— І коли саме? — Шаповал не зводив погляду з начальника. Комендант розвів руками:

— Про це, Дмітер, я скажу тільки ранком, коли ви повернетеся із Романівки.

— Гут. «Чорномор» завжди до ваших послуг! — виструнчився Шаповал.

Шварц задоволено посміхнувся.

У цей час задзвонив телефон. Комендант узяв трубку, зосереджено слухав, нахилився, а розкритий записник з нотатками про ешелон, що має прибути до Приморська, опинився на видноті.

Шаповал пильно покосував на ту сторінку, вловив головне і одвернув погляд, удавано впився очима в «Фолькішер беобахтер». У голові промайнуло: так от, виходить, для кого готувати великий концерт, для гітлерюгенд. Зрозуміло…

Коли комендант закінчив телефонну розмову, Шаповал відкланявся, уже сказав «ауф відерзейн», але Шварц жестом руки затримав його.

— Тому, хто поїде до Романівки за старшого, накажіть, щоб був належний порядок, дисципліна, бо там надто суворий начальник.

Попередження коменданта Шаповалу було на руку: його поїздка буде виправдана, бо він сам збирався їхати, не питаючи дозволу.

— Дякую за настанову, доведеться мені самому очолити цю поїздку, бо Рябошапка погано себе почуває, а доручити комусь іншому…

— Ну, гаразд, гаразд, — погодився Шварц, — та щоб о десятій ранку були на місці.

Попрощавшись із комендантом, Шаповал поспішив до ансамбля і одразу покликав Івана Рубана.

— Важлива новина, Іване! — почав Шаповал таємниче.

— Яка саме? — захвилювався Рубан.

— Десь опівночі має прибути до Приморська ешелон з молодими головорізами — поповненням для ударних частин.

— Наступної ночі? — перепитав Рубан.

— Так! — ствердно кивнув Шаповал.

— То можемо ж перешкодити!

— Ой, як би ж то, Іване! Та де ж ти так раптом дістанеш того капсуля? — стурбовано дивився Шаповал на актора-сапера.

— Я ж казав, Дмитре, що то не біда. Обійдемося й без капсуля.

— Як же це?

— У мене є німецька граната з дерев’яною ручкою — привіз її од того ж Миколи Гарана. Вона й виконає роль капсуля-детонатора. Призначай двох добрих молодців, я попрацюю з ними пару годин, і буде готова диверсійна група. Засутеніє — ноги на плечі і — хай живе! Тільки маршрут треба визначити.

— Ні, Іване, — заперечив Шаповал, — пішки далеченько та й небезпечно — можуть засікти. За наказом коменданта ми поїдемо сьогодні до Романівки давати концерт. Звідти недалеко проходить залізниця. Увечері основна частина ансамблю буде займатися своїм ділом, а ви рушите до залізниці. Зорінтуємось на місці.

Поки Іван Рубан знайомив Григора та Рябошапку з деякими» методами диверсій, Дмитро Шаповал клопотався про автотранспорт.

Заступник коменданта майор Майвальд, до якого він звернувся дістав карту й почав шукати Романівку.

— Ось вона, герр Шаповал, ваша Романівка, — він обвів назву синім олівцем. — То районний центр…

Шаповал слухав майора, який видавав себе за славіста й намагався говорити російською мовою, а сам очей не зводив із залізниці: кілометрів за шість — сім на південь від Романівки вона пересікла лісову ділянку й далі, ледь звиваючись, тягнулася до Приморська.

— Зрозуміло, — зауважив Шаповал, — дорога недалека, але гаї, бачте, тут довкола. Може, герр майоре, дасте нам яку-небудь зброю? Щоб не потрапили ми до рук лісових бандитів.

Заступник коменданта заперечливо похитав головою.

— Для чого вам зброя? З вами ж буде охорона: лейтенант Пауль Затлінг з трьома автоматниками.

— Он як, тоді все гаразд. — Шаповал посміхнувся, хоч насправді було не до сміху, бо охорона може зірвати задуману операцію. Треба негайно перебудувати і концертну програму, і план диверсії.

Зібравши своїх товаришів — Рубана, Григора і Рябошапку, — Шаповал поклав перед ними географічну карту Остропільської області й занепокоєно сказав:

— Вивчайте і вирішуйте, як краще вам діяти. Оце Приморськ, ось Романівка. А оце, Іване, залізниця. Напрямки від Романівки кілометрів, мабуть, шість — сім. Поміркуй, як краще добиратися; вибирай також напарника — одного з двох, — кивнув на Григора і Рябошапку.

— Чому ж, Дмитре, одного? — здивувався Рябошапка. — Домовлялися, що підемо втрьох.

— Ситуація, друзі, змінилася. Нас буде супроводжувати охорона на чолі з лейтенантом Паулем Затлінгом. Певен: йому дано вказівку стежити за нами. Відсутність на концерті аж трьох акторів кинеться в очі. Пропоную зробити так: ти, Олексо, занедужаєш у дорозі, про що я доповім Затлінгу, і під час концерту сам стежитиму за програмою. Ти, Іване, виступиш на початку — проспіваєш дві пісні й підеш. Олекса з чемоданчиком чекатиме на тебе. Інакше не виходить…

Десь пополудні маленький автобус з групою акторів «Чорнокора» вирушив до Романівки. У ящику для музичних інструментів і костюмів