Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

— Можливо, ти й має рацію, — бурчить капітан, встаючи з-за столу, — але сьогодні у мене не сходить з гадки історія з Шерром. До чого б це? А на шостій Бети Лебедя теж, вочевидь, жили лише комахи…

Ремонт удалося закінчити до вечора.

— Ну ось і все, — резюмував капітан, вимикаючи контрольну апаратуру. — Тепер «Вихор» готовий до будь-якої несподіванки. А ти можеш зайнятися своїми бабками, Луре, якщо ще не передумував.

— Коли вони знову з’являться… Мабуть, я використаю компресор шлюзу.

— Не треба! Тобі досить декілька штук, а компресором знищиш цілий рій. Вель не пробачила б нам такої жорстокості.

Рої з’явилися перед самим заходом сонця. І знову ніхто не завважив моменту вильоту. Лур чергував на березі озера, озброєний великим сачком на довгій палиці. Капітан і Вель знаходилися вгорі, на висувному містку «Вихора».

— Ви помітили щось? — вигукнула Вель. — Звідси здається, що вони виникли з повітря.

— В усякому разі, не піднялися з води, — пробурмотів капітан. — Я стежив за поверхнею озера. Воно не ворухнулося і спокійне, мов дзеркало. Можливо, цього разу вони прилетіли здалеку?

— Але чому саме сюди?

— Можливо, їх приваблює «Вихор»?

Лур бігав уздовж берега зі своїм сачком.

— Він нічого не впіймає, — сказав, придивившись, капітан. — Рої не підпускають його близько…

Через декілька хвилин захеканий Лур піднявся на місток.

— Безнадійно, — оголосив він, насилу відсапавшись. — Полохливі надзвичайно. Залишається компресор… Якщо, звісно, якийсь рій наблизиться.

— А чи не спробувати ультрафіолетове випромінювання? — Капітан не відривав погляду від найближчого рою. — Здається, для багатьох земних комах ультрафіолетова частина спектру є видимою. Спалахи можуть принадити їх.

— Це думка! — зрадів Лур. — Залишимо відкритим вхідний шлюз і ввімкнемо джерело жорсткого випромінювання. А коли рій наблизиться, спрацює компресор.

— Може, достатньо самого екрану, що випромінює в ультрафіолетовому діапазоні? Тоді тобі не доведеться губити цілий рій.

— Чого ви побоюєтеся, капітане?

— Річ не в моїх побоюваннях. Але я хотів би уникнути непотрібної гекатомби[21].

— Поки сперечаємося, вони знову зникнуть.

Капітан махнув рукою:

— Роби як знаєш. Врешті-решт, біологічні дослідження — твоя царина.

— Тоді хутко всередину корабля, і не заважайте мені.

— Навіщо ви дозволили йому? — в голосі Вель хвилювання і докір.

Капітан мовчить, схилившись до екрану зовнішнього огляду. На екрані темніюча синювата рівнина з блідими свічадами озер; низьке оранжеве сонце просвічує крізь смуги хмар. Рої вже вишикувалися в колони й оточують корабель.

— Як і вчора, — тихо каже капітан. — У цьому є якийсь прихований сенс…

Поворот верньєра. Поле зору поволі переміщується. На краю екрану з’явився сріблястий корпус космічного корабля. Темніє прямокутний отвір відкритого шлюзу. Рій поволі пропливає неподалік. Золотистими вогниками відсвічують тисячі прозорих крил.

Освітлюється сусідній екран. На ньому обличчя Лура.

— Не реагують на ультрафіолетову пастку, — повідомляє він. — Треба підсилити випромінювання.

— Спробуй, — погоджується капітан, — але не доводь до межі.

Лур зникає. У полі зору головного екрану з’являється новий рій. Він поволі пливе недалеко від корабля. Отвір шлюзу все ближче. Рій минає його.

— Ні, — каже крізь зуби капітан.

Цієї миті відбувається щось незбагненне. У глибині рою спалахують яскраві іскри. І негайно тьмяно полискуючий золотистий стовп комах перетворюється на сліпучий смерч. Сіючи стрімкі іскри, смерч круто вигинається й нижнім звуженим кінцем ударяє в отвір шлюзу.

Корпус корабля різко здригається. Головний екран темніє й гасне. Зовні, приглушений звуконепроникними перегородками, доноситься важкий гуркіт.

— Що це? — Вель із жахом дивиться на капітана.

— Спрацював автоматичний захист «Вихора». Ну й бабки! Хто б міг подумати!

— А Лур? Що з ним?

— Зараз дізнаємося.

Пальці капітана пробігають по клавішах і кнопках пульта. Освітлюються контрольні шкали. Знову яснішає головний екран. На ньому зеленкуватий нічний пейзаж. Догорає бліда смужка заграви край самого обрію. Яскраві зірки в розривах хмар.

— Уже ніч? — Вель не може повірити своїм очам.

— Справді, дивно, — мимрить капітан. — Мені здавалося… — Він знову схиляється до приладів. — Ні, все гаразд… Просто це тривало довше, ніж ми гадали… Луре, — звертається він до бічного екрану, — ну що там у тебе, чому мовчиш?

Бічний екран залишається темним. Лур не відповідає…

— Він мертвий, — безбарвним голосом промовляє капітан і поволі відходить від канапи, на яку вклали Лура.

— Але як же?.. — Вель усе ще не в змозі осмислити те, що трапилося.

— Мертвий… Випромінювання, яким рій атакував корабель, убило його. Захист спрацював на якісь мільярдні частки секунди пізніше, ніж належало…

«Незрозуміло лише, як ми залишилися живі, — думає капітан. — Це випромінювання не могло бути спрямованим. Значить, і ми з нею, — капітан кидає погляд на Вель, що сидить на підлозі, — побували в полі цього випромінювання. Це ясно… І проте він мертвий, а ми з нею живі. Наразі живі…»

— Але як же?.. — знову повторює Вель, не відриваючи погляду від нерухомої постаті на канапі.

«Удвох нам буде нелегко, — думає капітан. — Якщо, звісно, вдасться вирватися звідси… По суті, винен у всьому я… Я сам… Це я дозволив йому… У Шерра теж почалося так. Першим загинув навігатор… Потім… Що це за випромінювання? Чому захист «Вихора» спрацював із запізненням? Чи запізнення не було? Але тоді щось трапилося з часом? А чом би й ні? Адже настання ночі нам здалося передчасним… Час?.. Якщо це час?.. Значить… Ні, це необхідно перевірити…»

Капітан торкається рукою плеча Вель.

— Ходімо, дівчинко, йому ми вже не допоможемо…