Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

БІРОНСЬКИЙ. На різних і вигаданих.

СЛІДЧИЙ. І взяли гроші з Кастрафіна ще й за нібито виконану вами роботу по заміні корпусів?

БІРОНСЬКИЙ. Взяв. У мене ж план.

СЛІДЧИЙ. Однак ми не знайшли квитанцій. Де ж вони?

БІРОНСЬКИИ. Напевно, загубились. Я добре пам’ятаю, як виписував. Ні, це неможливо! Ви не думайте, я не привласнив гроші. Боже борони. Клянуся вам, ніколи й копійки…»

Тополюк згорнув справу.

— Зрозумів, Євгене? — промовисто запитав Денис.

— Ясно, як по дню. І чим відбувся Біронський?

— Переляком, позбавленням премії за місяць і обговоренням його вчинку на профспілкових зборах. Він виконував план, — іронічно закінчив Бухов.

— План власної кишені, — докинув Тополюк.

— Еге. Тепер про Біронську, — Денис постукав пальцями по столі. — Мати Ігоря за останні сім років поміняла п’ять місць роботи. В тих магазинах, звідки вона розраховувалась, завжди виявляли нестачу. Як ведеться, суму розкидали на всіх працівників, і Біронська вносила свою частку, а невдовзі подавала заяву…

— Цікава сімейка. Ти добряче сьогодні попрацював. А що за люди батьки Аркадія Апостолова?

— Про них у мене ніякої інформації. В суботу й неділю завод не працює. До речі, золоті імперіали досі не проходили в жодній справі. Дуже рідкісні, наче луїдори.

— Тим дивніше. Звідки він у Шейха?

Вони ще з півгодини обмірковували здобуті відомості й факти. Нещасний випадок уже обріс ними, ніби грудка снігу, пущена з гори. Куди заведе їх розслідування?

— Не забудь, завтра до матері Віталія, — нагадав наприкінці Бухов.

Євген незчувся, як заснув: напікшись на сонці, поволі поринув у благодатний спокій. Нічого не снилося. Прокинувся від прохолодних крапель, що падали йому на груди. Поруч стояв Бухов з кволою посмішкою, в синій сорочці й темно-сірих штанах. З його правої руки скрапувала вода. Євген глипнув на годинник— 18.50, звівся. Як одна мить пролетіло тридцять хвилин.

— Одягайся, дзвонила Лашко. Мати Віталія приїхала о 15.00, — сказав Денис і сів на стілець. — Людмила зробила їй укол — ввела камфору, димедрол… Ти сьогодні загорав?

— А що вона непритомніла? — запитав Дениса.

— Ні, але їй дуже погано. З Надійкою пляжився?

— З нею з нею… — буркнув Тополюк.

— А ми ніяк не вирвемося з Тетяною, — з жалем сказав слідчий.

Поки спускалися сходами, Євген мимохіть думав про наслідки їхнього відвідування матері Віталія. Що нового вони долучать до відомих фактів?

Біля під’їзду гуртожитку стояв «Москвич». Вони рушили на проспект Миру. З важким людським горем невдовзі доведеться їм зіткнутися, і намагалися не думати про нього. Пусте: обманювали самих себе, позаяк тривожне очікування зустрічі з матір’ю Віталія не щезало. Воно сиділо у них в душі, мов наляканий птах у гнізді, щомиті готове зринути стримуваним розпачливим співчуттям. Хай йому грець! Євген досі не міг змиритися з чужою бідою.

Поминули старий цвинтар, обгороджений невисоким парканом із сірих плит, де торік наркомани у фамільному склепі купця Гавури влаштували собі «малину». Тоді вони з Буховим добряче попрацювали і надвечір знайшли і затримали їх. За чотири роки, відколи перевели Євгена в обласний центр, у нього з’явилися тут особисті пам’ятні місця, пов’язані з розшуком і різними справами, небезпечними зустрічами і засідками.

Ось і критий ринок «Колос», платна автостоянка й перші будинки проспекту Миру. Бухов повернув «Москвич» у двір.

— Зараз почнеться… — зітхнув.

На сходах Євген мимохідь подивився на стіну, на місце, де намальоване таємниче R, пронизане ламаною блискавкою. Знака не було! Замість нього — сіра пляма штукатурки. Очевидно, хтось його зішкріб.

— Денисе, ти помітив?

— Що? — слідчий озирнувся спиняючись. Тополюк показав на сіру пляму. Бухов здивовано звів брови — Хм. Чия ж це робота? Прибиральниці? Бірона з Апостолом?

— Можливо, їхня. Наче замітають сліди. Чого вони злякалися? Нагінки за ламану блискавку?

— Сумніваюсь, — неголосно відповів Денис. — R і рейдери… Напевне за тим щось криється. Чи знищені знаки на їхніх партах, у решті під’їздів?

Дісталися майданчика п’ятого поверху. Тихо. Слідчий тільки підніс руку до дзвінка квартири № 45 — і відчинилися двері, мовби за ними стежили у вічко. В коридорі стояла медсестра Лашко, заплакана, зодягнута в чорні спідницю і блузку.

— Заходьте. Я вас бачила з балкона, — мовила тремтячим, уривчастим голосом.

Вони мовчки привіталися з нею.

— Як почувається Віра Михайлівна? — запитав слідчий.

— Тримається… на ліках. Я попередила її про ваш прихід.

— Спасибі, Людмило Гнатівно, — подякував їй Бухов.

— Ще хтось є у квартирі? — поцікавився Тополюк.

— Співробітниця Віри Михайлівни — Марія Тарасівна, — Лашко сумно дивилася на них, склавши руки на грудях. — Приходили вчителі, учні зі школи…

Вони ступили до вітальні несміливо, наче у чомусь завинили. Небіжчика не було, але Євген підсвідомо відчував його присутність. На дивані, на якому лежала біла прим’ята подушка, сиділо дві жінки. Євген відразу здогадався, хто з них Шейченко: по очах, переповнених відчаєм і невимовною тугою, по губах, зсудомлених скорботою, і мовби неживих руках, що покоїлись у пелені чорної сукні. Та й уся її постать ніби здрібніла, ніби мати прагла стати маленькою.

— Товариші з прокуратури й міліції, — відрекомендувала їх Лашко. — Я вам казала про них, Віро Михайлівно.

Шейченко змученими очима поглянула на них, ворухнула сухими губами. Євген оглянув вітальню: сервант, трюмо, завішене чорною хустиною, зупинений настільний годинник, шафа, стіл і стільці, телевізор… Ліворуч, за сірими лляними портьєрами, вигаптуваними соковитими квітами, біліли двері до сусідньої кімнати. О, велике фото: батько, мати і посередині син — Віталик, у матросці, очі широко розплющені від подиву. Йому років сім — вісім.

— Віро Михайлівно, вибачте, але нам необхідно побалакати з вами, — прохально звернувся до Шейченко Бухов,