Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Я розумію, — ледь чутно сказала вона. — Ви сідайте.

Бухов явно не наважувався розпочати розмову. Усім було нелегко. Не скоро в цій хаті розвіється смуток, та і чи взагалі розвіється.

Поволі, слово за словом, обережно, не викликаючи у Шейченко ніякої підозри, Бухов і Тополюк розпитали її про друзів і товаришів сина, куди він ходив, з ким зустрічався, як вчився і поводився, чи не здибала вона кривого на ногу з ціпком хлопця, високого, чорнявого; скільки давала грошей Віталію, чи не було у нього недоброзичливців.

Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.

— Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? — запитав слідчий.

— Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…

— А він не залишив записки?

— Записки? — Шейченко важко глянула на Дениса. — Якої? І навіщо йому писати? Кому?

— Ви подивіться, пошукайте, це дуже важливо.

— Я… я не заходила в його кімнату. Мені… мені там усе… — у неї засіпались губи. — Нехай вам Людмила… Людо, покажи.

Лашко неохоче звелася, ступила до дверей за сірими лляними портьєрами. Кімнату освітлювало призахідне сонце. Вона точнісінько така, як у Бірона і Апостола, і схожа обстановка: односпальне ліжко з дерев’яними бильцями, над ним килимок, поруч однотумбовий стіл з купою касет, поруч маленький столик з магнітофоном. На стіні книжкова полиця, де теж касети, пошарпані закордонні журнали, зверху — спортивні кубки, навколо вирізки джазових і рокових кумирів, золоті, срібні й бронзові медалі на стрічках за призові місця у змаганнях, під ліжком гантелі, на бильцях двох стільців штани, сорочки, легкі куртки…

На столі й на полиці серед журналів і касет не було ні листів, ні телеграм, ні листівок. Лашко вийняла одну шухляду. У ній підручники і зошити. Слідчий і капітан переглянули їх.

— Віталій грав на гітарі? — запитав Тополюк Людмилу.

— Погано: умів лише брати акорди ритму.

Людмила дістала другу шухляду. Теж підручники, зошити, самовчитель гри на гітарі. У третій, останній шухляді поламані касети, коричневі куделі порваної вузької плівки, деталі до магнітофона, клапті порізаних сторінок із журналів. Слідчий почав перебирати той мотлох і серед нього знайшов синій блокнот з алфавітом. На його першій сторінці буква R, пронизана ламаною блискавкою, далі — слова «Марго», «Варвар», «Мофа», «Їжак», «Крас», «Кулька», «Колба» і проти них номери телефонів, назви вулиць, номери будинків, квартир. Євген багатозначно перезирнувся з Денисом.

Тополюк виклав із шухляди на стіл увесь непотріб. Дно застелене старою газетою, й більше нічого вартого уваги. За виробленою звичкою Євген підняв ріжок газети подивитися, чи під нею чогось нема, і вражено закляк. Не лише він, а й слідчий і Лашко теж круглими очима втупились в шухляду! І було чого: під газетою лежали купюри вартістю сто і п’ятдесят карбованців! Оце знахідка!

— Господи, скільки грошей! — злякано прошепотіла Лашко. — Чиї вони? Невже Віталія?

Слідчий пішов у вітальню.

З’явилася Віра Михайлівна, за нею її співробітниця і Денис. Тужливий погляд телефоністки наткнувся на шухляду, й нараз мати вклякла на місці. У Марії Тарасівни витяглося лице…

— Чиї це гроші? — злякано запитала Шейченко сполотнілими губами, ну достоту як нещодавно Людмила. — Чого в шухляді?

— Вони були тут, — відповіла медсестра. — А хіба ви?..

— Тут? У Віталієвому столі? — недовірливо запитала.

— В столі, — підтвердив слідчий. — І ви не знаєте, звідки взялися? Хто їх сюди поклав?

— Я… я вперше бачу… — І знеможено сіла на ліжко. — Боже, ще якісь гроші… Віталик ніколи мені про них… Де він їх узяв?

— Коли ви купили йому магнітофон? — звернувся Тополюк до Шейченко.

— Не купляла, нема за що. Дав йому пограти Аркадій.

— Апостолов сам вам казав?

— І він, і Віталик.

Вони вже не питали її, чи бачила в сина коштовності. Обережно, щоб не знищити можливі відбитки пальців на купюрах, перелічили гроші. Рівно п’ять тисяч карбованців. Шейченко нетямущими очима дивилася на них, а Марія Тарасівна і Лашко підозріло поглядали на неї.

Написавши відповідні протоколи, вони вилучили гроші і синій блокнот з адресами і номерами телефонів.

У машині Бухов сказав:

— Хм, несподіваний поворот у справі. Завтра зустрінемось з учнями 10 «в» класу. З директоркою домовлено.

— Цікаво, що від них почуємо про Шейченка? Стривай треба заглянути у під’їзди…

Євген увійшов у під’їзд будинку № 24, де жив Біронський, глянув на стіну: на місці знака — сіра пляма штукатурки. У під’їзді будинку № 26, де жив Алостолов, те ж саме.

Він повернувся до машини. Денис запитально подивився на нього.

— Зішкрябали.

Євген підсвідомо чекав якоїсь лихої події.

О 17.00 вони вийшли зі школи. Майже дві години тривала розмова з учнями 10 «в» класу. Вчителів не запросили, щоб не було ніякої незручності, тиску і впливу. На жаль, нічого суттєвого учні не повідомили: говорили, наче змовились, те саме, що раніше розповіла директорка, класна керівниця і всі інші, хто спілкувався з Віталієм. До речі, ніхто з учнів не бачив кривого чорнявого хлопця з сірим ціпком. З їхніх слів поставав привабливий образ однокласника.

Мружачись від сліпучого сонця, слідчий сказав:

— Признатись, я чекав саме такого результату.

— Авжеж: про небіжчика — тільки гарне, — і Євген згадав приказку. — Зверху гарно і тихо, а всередині ворушиться лихо.

— Я сьогодні отримав заключення експертизи. Чорна смуга на Віталієвій сорочці від гуми, — повідомив Бухов. — А на деяких купюрах відбитки пальців Шейха і якогось невідомого.

Відбитки пальців Євгена не здивували. А от гума… Він пам’ятав: ні на бетонному дашку, ні в під’їзді гуми, об яку міг би замаститися Віталій, не було. І його сорочка, за показаннями