Євген Пилипович Гуцало - Скажений чорнобильський собака

Ласун слухав, і з ніздрів йому текли дві слизяні смужки. Вирвалося зітхання, наче в людини.

— Старість — не радість, але чого так переживати?..

Що не казав Дениско, як не вмовляв, проте кінь не звівся, не скуштував води. Він то заплющував око, то позирав на Дениска так сумно, наче дивився на нього з того світу.

— А ти не переживай! — легенько вдарив Дениска по плечу Лаврін Легкоступ. — Чого переживаєш? Цей кінь ще не з таких історій видряпувався, то порятується і з цієї. Ти ще не знаєш Ласуна, а я вже добре його вивчив, бо ходжу коло нього всеньке його життя. Ти знаєш, що всеньке його життя отак-о переді мною?! — І він показував обидві свої долоні, мозолясті, в чорних борозенках. — Е-е, Ласун! Він іще покаже себе. І побіжить, і полетить! Бо така в ньому кров, Дениску, невмируща…

І, здається, хлопець повірив конюхові — й що кров невмируща в старого коня, й що полетить він, і побіжить! Бо коли йшов зі стайні, то сказав Ласунові «до побачення» і навіть усміхнувся йому — своєю доброю, наївною й трохи наче аж винуватою, вибачливою усмішкою.

Наступного дня вибралась Денискова мати в гості до своєї сестри. Треба було йти за три села, не так і близько, то мати довго збиралась. А ще довше збиралась тому, що давно вже не була в своєї сестри й що сестра видавала свою старшу дочку заміж. Мати вагалась, чи брати з собою Дениска, а потім усе-таки взяла, бо не хотіла залишати його на батька…

Дениско дуже гарно почувався на весіллі, він там і співав разом із усіма, й танцював, а що на весіллі грав духовий оркестр, то музиканти дали йому подути у велику срібну трубу. Щоправда, в Дениска нічого не вийшло, бо він дув, дув, а з великого розтрубу сурми виривалась не музика, а якесь знеможене зітхання.

І за тих кілька днів, які Дениско провів у гостях, він не згадував про Ласуна, бо так йому було добре й цікаво. Та коли вони з матір’ю рушили назад, то раптовий спомин про одноокого коня сколихнув Денискові душу, й перед ним яскраво постала картина його останніх відвідин стайні, як Ласун лежить на перетертій солом’яній підстилці й не може звестись, як у нього повільно розплющуються повіки, відкриваючи сухий блиск великого, печального ока. Дениско здригнувся від цього спомину, і вже ні про що не міг думати, тільки про Ласуна…

Повернулись додому, Дениско крутнувся туди-сюди, а потім одразу зіслизнув із обійстя, наче його вітром підхопило. Прискочив на колгоспне господарство, до стайні, а в тому станку, де завжди Ласун стояв чи лежав, порожньо, лише прим’ята мерва валяється. Дениско ще раз хутенько пройшовся по стайні — хоч би тобі одненький кінь. А де ж Лаврін Легкоступ, чому його не видно?

Зустрів Лавріна надворі, той ішов назустріч із вилами в руках.

— О, здоров, здоров, — привітавсь, як до рівного собі. — А де ж це ти пропадав? Десь тебе не видно було…

Дениско не відповідав, дивлячись Лаврінові просто в рот і чекаючи, що той ще скаже. Хто зна, чи Лаврін утямив, що Дениско очікує, чи не втямив, але сказав просто й спокійно, навіть сумні іскорки не спалахнули в його зорі:

— А Ласун здох…

Губи Денискові стислися, шкіра на лобі зібралася складками — невідривно стежив за Лавріном, очікував, що той іще скаже.

— Отам зарили, — мовив Легкоступ і, спохмурнівши раптово, кивнув головою на ярок за колгоспним господарством, куди звозили й зсипали різний непотріб, де закопували здохлятину й мерлятину.

Кивнув головою на ярок — і пішов. А Дениско як примерз до землі, спершу й зрушити з місця не міг. Потім почвалав, ледь-ледь переставляючи ноги. І зразу ж повернув назад, бо йшов додому, а йому ж треба було йти в отой ярок…

Довго там не блукав — було видно латку свіжої землі поміж різних покидьків. Дениско зупинився коло неї, боячись ступити на ту землю. Тупо і вперто дивився собі під ноги, наче сподівався побачити хтозна-що, але нічого не бачив, крім землі. Земля — та й усе, земля — та й годі. Він стояв на місці, щось намагався втямити, намагався щось осягнути своїм невеличким розумом, але розум його нічого не міг відкрити для нього. Наче Дениско стояв перед велетенськими дверима, замкнутими навічно, та ще й ключа до них не знайдеш, бо загублено його невідомо де.

Нагнувся, колупнув пальцями землю, взявся розгрібати, її. Виросла ямка, але землі не було краю, вона лежала перед ним німа, чорна, загадкова, — й Дениско облишив порпатися в ній. Наче віра покинула його, що йому під силу щось повернути, що він у змозі розгадати загадку…

От і все про Ласуна та його смерть. А може, не все? А може, не все, бо потім скрізь Денискові бачився одноокий кінь. І часто згадувалось, як вони їздили з батьком і привозили на ньому торф із рудки. Й те, як він завжди лежав чи стояв подовгу самотиною в лузі, і як він тоді, в стайні, не міг одірватись од землі, не міг устати, а потім не захотів пити воду, принесену Дениском. І ще часто Дениско вибігав до воріт, зачувши на дорозі гуркіт воза, й ще довго в кожному коневі ввижався йому Ласун. Але то все були інші коні — хай і молодші, хай і прудкіші, хай і дужчі, але не такі, як Ласун. І ще не раз підступав Денискові до горла давкий клубочок, а на груди давила якась вага, коли він бачив лошаків, як вони бігають наввипередки, як пустують, коли чув, як вони голосно й щасливо іржуть.

А на стайню він перестав ходити… Може, тому, що не хотів зустрічатись там із Лавріном Легкоступом, а може, з іншої причини, про яку й сам Дениско не здогадувався…