Софія Парфанович - Люди і тварини

сходах аж до підвалу. Виходив бічною брамою, затріскував її на автоматичний замок і, зідхнувши з полегшею спинювався на фабричному подвір’ї. Частину свого завдання так він виконав. Присів на камінній лавці й похилившись, рисував щось палкою на піску.

— Тієї формули я ніколи не можу запам’ятати. Я вже казав О’ Кормікові й просив, щоб мені розтолкував на розум, як вона постала й як її примінюється. Але він тільки махнув рукою і повернувся до мене спиною. Або сам не знає, або надто лінивий, щоб одному студентові присвятити увагу. О, як дуже я хотів би скласти той іспит і позбутися тієї клятої оптики!

Василь був студентом. Як усі вони, чи може більшість, увесь рік він учився в університеті, а під час вакацій працював. Брав працю, яку міг найти, щоб тільки заробити гроші, потрібні йому для оплати студій продовж року. Тепер Василь мав працю нічного дозорця в фабриці «Гіґґінс і Ко». Праця не була важка, от таке ходження. Але Василеві було моторошно залишатись по-ночі самому на просторому фабричному обійстві. Ще головний корпус лежав при дорозі й в ньому було Василеві якось відрадніше. Та три дальші, великі скрині розкинені в лісі, поринали під деревами. Дорогу, що вела від одного до наступного будинку, тільки денеде освітлювали ліхтарні. Поза тим вона, як і будинки, поринала в сутінках. Моторошно ставало молодому, нічному дозорцеві тинятись по-ночі. Хоч не було причини, щоб тут хтось заподіяв якусь шкоду, але… Найбільше ми боїмось чогось неокресленого, чогось несподіваного, непередбаченого.

— Як я хотів би вже покінчити цю службу! — міркував Василь, підводячися з лавки. Так темно тут, так моторошно й ще самотою. А ті глибокі тіні в лісі мене таки тривожать, чи відганяю від себе страх, чи ні. Може я надто нервовий для праці в ночі, та ще й самотою.

Нагадувався ясний, затишний дім батьків. І тепле ліжко. Але відганяв від себе цю спокусу.

— Трудно, мушу в літі заробити тих триста долярів. Мушу сплатити половину довгу, що затягнув у банку продовж року, а друга частина залишиться мені на наступний рік. Але, як звучить ця клята формула?

Пірнув у темінь. Йдучи постукував палкою об дерева. Від того ставало якось відрадніше. Але оптична формула й тут не виринала з забуття. Здавалось, наче б і вона пірнула в темінь лісу.

Василь обійшов другий корпус, оглянув коридори й входи, найшов усе в порядку й при виході продірявив свій білет. Здавалось, що це була найважніша частина його роботи. Якби не те, мабуть не йшов би від корпусу до корпусу. В кожному діркував свій робочий білет. Таки покінчив обхід і в усіх будинках продіркував свій білет, минула година. Зачинав обхід знову й знову, що години «пончував» свій білет.

— Остаточно й до того можна привикнути, — міркував далі. Боягузом не можна бути, треба працювати. Ще чотири семестри…

Так міркуючи, наблизився до третього корпусу. Звичним рухом скермував світло ліхтарки на замок — він був у порядку. Тоді спрямував свої кроки до бічної брами. Там росли старі, буйні дерева. Шуміли вони буйним листям, і Василеві здавалося, що погрожують йому. Стелили глибокі тіні. Їх слабо пронизувало світло Василевої ліхтарки.

Нагло — щось заворушилося біля Василевих ніг. І роздався пронизливий сморід. Василь відскочив до заду й вигукнув. У світлі ліхтарки побачив під купиною фабричних відпадків спричинника смороду. То мати скунсиха. Лежала в гнізді під дошками й держала високо пухнатий, темний, біло обрамлений хвіст. Біля неї малеча смоктала мамине молоко. Вона пригортала її до себе дбайливо, готова боронити малих і лігва, вживаючи до того своєї «хемічної зброї» В її яскравих очах погроза та рішучість: боронитись проти напасника.

Та не заходила потреба боронитись. Василеві штани були до колін побризкані пронизливою рідиною. І, хоч яка вона була смердюча, Василь з приємністю розглядав сім’ю скунсів. Тільки приклав до носа хустинку й її бережком витирав сльози, що рясно стікали йому з очей. Але, хоч яка була мила й гарна картина, Василь не міг видержати в «загазованому терені». Швидко відчинив браму й подався до робітничої роздягальні. Скинув штани, під краном помив ноги і надягнув чийогось комбінезона.

— Що тут буде діятись завтра, як робітники прийдуть до праці?!

Зажурився: ціла роздягальня була виповнена пронизливим смородом.

Василь написав звіт і той кусок паперу поклав на столі. Хай собі радять, як зуміють. Хай дають цілу фабрику до хемічної пральні! Засміявся.

Повернув до першого корпусу й поклав на стіл адміністратора записку:

— «Прошу мене звільнити з праці».

Вдома мився і купався і обмірковував справу. Проспавшись годинку — дві, поїхав до міста. Його невеликий, сірий Фолькс котився по вулиці й йому Василь розказував: Знаєш, Фольксе, та мала скунсиха мене порядно заґазувала. Але ця її ґазова війна штовхнула мене до оборони. Буду поночі скитатись по лісі! Їдемо шукати праці!

Працю вдалось йому найти несподівано швидко. На подвір’ї великої швальні понищився бетон, ціле парковище в ямах. Треба було направити. Праця нестала, але постійної Василь і так не потребував. Обговоруючи з персональним адміністратором умови праці, несміло запитав:

— Немає у вас, часом, скунсів на подвір’ї?

— Чого? — здивувався шеф. Він уже й сам вловив запах, що його Василь приніс з собою.

Василь розказав про свою пригоду, а пан Торнтон зареготався та сказав:

— Оця скунсиха прогнала вас, і заставила втікати. А ми якраз потребуємо такого моторного хлопця як ви.

Пан Торнтон уже від деякого часу шукав когось, щоб піднявся тієї роботи. Але робітник, що шанує себе, не хотів узяти такого марного зайняття.

Взяв його студент, що потребував заробити гроші для студій.

Його заставив прийняти цю працю не страх перед ніччю, тільки пронизливий запах, що йшов за ним, куди б він не повернувся. Не поміг купіль,