Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

Чонгарі обвів сумними очима Підгірне, яке огортали тихі сутінки, покивав чомусь головою і промовив, дивлячись Запотічному у вічі:

— Я не вбивця! На моїх руках немає людської крові. Сини хоч і спалили для страху кілька хат, але нікого не вбили. Це моя земля, я люблю її і не дам очорнити кров’ю.

Слова Чонгарі, здавалося, вириваються із його грудей згустками крові.

— У цій землі покояться мої предки, у ній — моя пуповина, тут моє дитинство і молодість, — дедалі лютів Чонгарі, — і я повернуся ще сюди. Якщо б навіть сам не зміг, батьки мої, діди мої встануть із могил і поможуть у цьому. Ще не один жебрак зніме переді мною здалеку шапку і зігне у поклоні хребет. І я не вбиваю тебе, — тут Чонгарі уже перейшов на «ти», — тільки тому, аби дожив до того часу і збагнув, що на землі таки існує закон сильнішого. Запам’ятай це, — закінчив перекладати Руді.

Чонгарі наказав синам щось по-угорськи, всі троє обернулися і, поправивши на плечах автомати, рушили в ліс.

Через деякий час вони вже йшли у напрямку румунського кордону. Сини крокували легко і насторожено, як рисі. Старому важко було йти. Весь час здавалося, що він тягне і ніяк не може витягти з цієї землі самого себе. Уже на вершині гори Чонгарі знову оглянувся. Вечірній туман спеленав навколишній світ і легкими хвилями танцював унизу, а Чонгарі здавалося, що то піднімається вгору, прощаючись із ними, долина. Обернувся і рушив твердою ходою. Коли перейшов кордон, Чонгарі здалося, що він ступив у вічну пустелю і чомусь згадав Мойсея, як той повів своє плем’я у мертві піски.

…Запотічний звернув на центральну вулицю і попри школу попрямував до правління колгоспу. Двоповерхова шкільна споруда зводилась виключно за кошти господарства, і кожного ранку, йдучи попри неї, голова прикидав, що ще б потрібно зробити, аби діти через усе життя пронесли пам’ять про роки, проведені тут. Правду кажучи, вчителі не мали ніяких претензій до правління. Що не клас — кабінет з усіма навчальними засобами, величезний спортивний зал, чиста і скромна їдальня. Тут же розміщена і музична школа, студія живопису. Чи міг думати про це Запотічний років тридцять тому?

На другий день свого головування, пригадує, зайшов у школу. Дев’ять років він уже не заходив у клас, але колишній учитель жив у ньому, кликав до дітей, і, йдучи попри школу, він не міг стримати себе, аби не зайти. Два класи містилися у колишній корчмі. Постукав обережно у двері і попросив від Софії — тоді ще двадцятирічної милої дівчини — дозволу побути на уроці. Тихо сів на задню парту. Учні — були серед них і десятирічні, і дванадцятирічні — писали диктант з української. Учителька читала поволі, називаючи навіть розділові знаки. Закусивши кумедно язики, діти скрипіли перами. Для них це була набагато тяжча робота, аніж тримати плуга, чи класти за батьками у валки траву. Коли урок закінчився, Запотічний підійшов до Софії.

— Я до війни теж був учителем мови і літератури. Давайте, увечері зайду і перевіримо разом роботи. Хочу побачити, чи по помер у мені педагог.

До кінця дня Запотічний забув про свою обіцянку — були справи нагальніші. Про неї нагадала сама Софія через два тижні. Зустріла його на вулиці і, ніяковіючи, сказала:

— Мирославе Олександровичу, діти вже питаються за оцінки, а ви не приходите.

Вибачився, а увечері зайшов. Перевіряти роботи закінчили далеко за північ. Результати приголомшили Запотічного. Жахлива неграмотність. Там, де Софія читала розділові знаки, діти так і писали: «крапка», «кома», «тире».

— Я вже місяць тут, — жалілася Софія, — і чимдалі, у мене таке враження, що скоро збожеволію. Ці діти не мають ніякого уявлення про елементарну грамоту. Я не розумію, яка система навчання існувала досі.

— А для чого селянину була грамота? Орати темним чоловіком було завжди легше.

Запотічний раптом помітив, що дівчина тремтить від холоду. Минав листопад, а в кімнатці, прибудованій до школи, не топилося.

— Софіє, чого не розкладаєте вогонь? — спитав. — Дров немає?

Вчителька злякано подивилася на Мирослава, а потім несподівано відсахнулась.

— Що з вами?

Софія виставила перед очима тремтячі руки і раптом благаюче закричала:

— Прошу вас, не говоріть, не говоріть про вогонь!

Обхопила руками голову і заридала.

Софіїна сім’я жила на глухому хуторі у горах, де до небес набагато ближче, аніж до землі. Сюди, як говорили хуторяни, тільки птахи і вітри приносили із долин добрі й погані вісті. Війна, що в свій час оминула житла вівчарів і лісорубів, почалася тут пізніше. Батько Софії став першим головою сільради, до якої входили розкидані на горах присілки. Якось осінньої ночі хтось обережно постукав у вікно. Невдоволено крехтячи, батько зліз із ліжка.

— Не відкривай, Йванку, — заблагала мати.

— Не йойкай, як на біду, — гримнув і, підкрутивши гасову лампу, вийшов у сіни.

Злякано клацнув замок. Софія вовченям притулилась до стіни.

— Доброго здоров’я, брате, — почулося у сінях.

— І тобі дай боже, Олексо, заходьте до хижі.

— Не будемо серед ночі племінників і невістку тривожити. Ми до тебе у нагальній справі.

— Слухаю!

— Не хочу брати, Йване, гріха на душу, тому і прийшов до тебе попередити. Нагаздувався уже досить при совітах, тому красно просимо здати печатку і йти у наше товариство. Поміркуй, брате, добре поміркуй кілька днів. Спокійної ночі.

У сінях довго влягалася тиша. Потім знову клацнув замок, і увійшов похнюплений батько. Мати, що весь час чатувала біля дверей, впала перед ним на коліна, заголосила: