Василь Павлович Бережний - Істина поруч

жовті колючі кущі хвиськали його по обличчю, а він усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бігти. Тепер і Яворович побачив ту, яку той називав Гілочкою. Дівчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Граціозна постать її огорнута золотистою матерією, і це відтіняє її темно-синю шкіру; жмут високого волосся, перев’язаний з самого вершечка, конусом похитується на голові.

Яворович ледве встиг підняти кіноапарата, як вони кинулись навстріч. Може, за крок від Рожевого дівчина спинилася і повернулась до нього спиною. Він підняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався і сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони між собою в цей час, але стояли отак довго. І, можливо, порушуючи їхні звичаї, він підійшов до закоханих і сам повернув їх обличчям до обличчя. Відійшов і ще зробив кілька кадрів. Спохватившись, поглянув на їхні очі: хотів побачити сльози, сльози радості! Але очі в них були сухі, блискучі.

Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалі не плачуть?

Дівчина заспішила з своєю ношею, не пішла, а побігла поміж кущами. Золотистий її одяг зливався із жовтим фоном.

— Чого ж ти її відпустив? — спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого і намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всі десь у глибині єства.

— Сказала: мусить виконати обов’язок, — глухо промовив Рожевий. — Вона ще не знає, що її чекають вищі обов’язки у себе на батьківщині.

Він стояв і дивився в той бік, де важка запона хмар ховала його рідний край.

— У вас є таке почуття — любов до батьківщини?

— Коли б не було — і ми б опинилися серед Голомозих.

Гілка незабаром повернулась і повела їх до свого житла. По дорозі Рожевий, мабуть, розповідав їй про Яворовича, бо дівчина частенько повертала свою голівку в бік чужинця і поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчі Петро не зміг прочитати нічого: воно гарне, але нагадує маску.

Зійшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворів. До одного з них завернула Гілка, і вони опинилися в напівтемній норі. Це було її житло. Щоб не стояти зігнувшись, Петро сів на долівку, встелену якимись шматками.

«І оце ти тут живеш і не тікаєш до нашого моря?» — спитав її коханий, і коли б Петро міг чути ці слова, то вловив би в інтонації біль, гіркоту, протест. Але він не міг чути їхньої розмови, інколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський діапазон. — «Кожна гілка мусить бути біля свого дерева!» — патетично продовжував юнак.

Дівчина підвела його до виходу і вказала на білу кулю, що приліпилася над самісіньким урвищем. Це було зрозуміло й без слів. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-імпульси в усі отвори. Зручна позиція. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий білими пелюстками. Це, власне, підстанції мозку Великого Розпорядника…

Рожевий подивився на кулю і одвернувсь.

«Невже вони ніколи не сплять?» — спитав свою кохану.

«А хіба що?»— здивувалась вона.

«Як то що? Сьогодні ж одразу ми тікаємо звідси!»

«Куди?»

Це запитання спантеличило Рожевого. Він обернувся до Петра і переказав йому розмову.

— Вона питає куди. Я не знаю, що їй відповісти!

Петро усміхнувся:

— У нас теж буває — не знаєш що сказати жінці.

Гілка стояла, трохи схиливши голову набік і з’єднавши руки на поясі. В її постаті було щось іронічне.

«Я думаю навпаки: ти зостанешся тут… якщо хочеш, щоб ми були в парі».

— Вона думає навпаки! — вигукнув Рожевий до Петра.

Той розвів руками:

— У нас, на Землі, жінки теж часто думають навпаки…

«Хіба можемо ми, діти Риби, жити в оцій норі? — обернувся юнак до дівчини. — Пригадай наші простори, наші ліси й моря, наших ровесників і батьків!»

«Невдовзі настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рід Риби. Підемо туди — і ми загинемо».

Юнак відступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.

«Він давно обірвав би наше буття, та не може. Від їхніх біохвиль нас захищає волосся і високі щити».

«Тут щось уже таке приготовано, що ні волосся, ні щити не допоможуть. Здійсниться воля Великого Розпорядника».

Вони відійшли в куток і притиснулись до стіни — щоб далі від входу, далі від білої кулі.

«Мій любий, — сумовито говорила Гілка, — ти усвідом і закарбуй собі в пам’яті те, що зараз почуєш. Досі увесь рід Синів Риби тільки ізолювали, тримали в оточенні — для якогось великого експерименту. І ось ця епоха минула, Сини Риби випили свій час, вичерпали його день за ніччю, хоч він плинув довжелезною рікою. Лишилися краплі, бо невблаганна мудрість Головатих — творців і руйначів — от-от закриє шлюзи. Завершився історичний цикл, і весь народ Країни Щитів мусить піти у небуття, розчинитися у Невідомості, вернутися туди, звідки вийшов. Коло замикається. Мусить здійснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя і небуття. Так-так, мій любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирішив знищити Країну Щитів. Уже завершено підготовку, вже зібрано могутню силу, і вона чекає лише імпульсу. Безліч Головатих виробили в собі здатність концентрувати своє випромінювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну відстань біохвилі такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синів Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навіть дерева… В тобі хвилями ходить напруга, мій любий, але ти мусиш скоритися, і, може, Велика Мудрість дасть нам дні і ночі, і ми вип’ємо їх разом з тобою, у парі. Це ж безглуздо гніватись на закони Невідомості, адже ми з тобою