Василь Головачов - Простір неспокою

class="book">— Ти, мабуть, маєш рацію, — неквапно сказав Гнат за хвилю. — Не у всьому, звісно. Честолюбство в мене, між іншим, є. Кажуть, я непоганий спортсмен і талановитий конструктор… Не знаю, як щодо таланту, але я справді чогось вартий. І все ж це не те, по-твоєму… Так? Дай мені подумати. Можливо, я тебе зрозумію.

— Подумай. — Аларіка кивнула, в її очах майнуло здивування.

Але Гнат дуже добре знав ці очі, щоб помилитись у висновках. І все ж п’ять років — не могли вони не змінити її хоч би в малому?..

— Що б ти хотів подивитись у нас? — Вона зиркнула на браслет відео, який показував місячний час.

— Якщо не заперечуєш, запиши мені на мій відео ту картину, де ти йдеш по льодовику.

— Ну, якщо ти хочеш…

Гнат зняв браслет і віддав Аларіці. Та встановила його в нішу копіра, покрутила лімб настройки.

— От і все, тримай. Тільки… навіщо він тобі?

— Відповідати не обов’язково? — промимрив Гнат, надіваючи браслет. — Дякую. Колись давно, коли було винайдено фотографію, казали, що відімре мистецтво живопису. З винайденням голографії твердили, що відімре мистецтво скульптури… Я не великий знавець мистецтва відеопластики, але цей твій портрет, по-моєму, справжній шедевр.

— Якби твої слова чув Григорій, творець портрета, він був би радий.

Гнатові стало жарко й незатишно, хоч йому здавалося, що він давно навчився не розгублюватися за будь-яких обставин.

— Над чим працюєш? — запитав він, відчуваючи, як кудись вислизає нитка взаєморозуміння, що з’єднувала їх кілька хвилин тому. — І як тобі вдається поєднувати роботу лікаря швидкої допомоги і художника?

— А як ти поєднуєш спорт і роботу конструктора?

— Не знаю, — усміхнувся Гнат…

“Розумниця!” — подумав він. — Як давно ми не розмовляли в такому ключі! Невинний обмін словами… який потягнув за собою серйозні наслідки. На жаль, п’ять років тому я не побачив за її зовнішністю серйозності вдумливої жінки… а тепер пізно!”

— І все-таки? Не думав, що твої шкільні та інститутські досліди з об’ємними картинками стануть таким сильним захопленням.

— Я теж не думала, то все Сергій… — Вона прикусила губу. — А займаюсь я практичною відеопластикою, а не тим, чим бажалося б. Як тепер кажуть: естетичним оформленням замкнутих площин. Створюю інтер’єри для робочих кабінетів, кімнат відпочинку, кают-компаній для космольотів далекої розвідки і так далі. Не можна сказати, що рутина, одначе… — Аларіка махнула рукою і враз пожвавішала. — Зате у вільний час ми займаємося вільною творчістю. Нині моїх колег цікавлять дві теми: одна — моделювання почуттєвого сприйняття світу, описаного в стародавніх художніх творах, друга — порівняльний пошук homo sine ira et studio — людини середньої, що жила в різні епохи. Я веду другу тему, й уже вдалося дещо розкопати. Ми з Вітторіо (це наш інженер-відеомоделіст) провели порівняльний аналіз історичних хронік і збережених художніх полотен великих майстрів минулих століть, аж до сімнадцятого. Глибше спуститися поки що не пощастило, дані про фізичне обличчя наших пращурів стають надміру скупими. До того ж справа ускладнюється яскраво вираженими національними особливостями народів, розмаїттям типів облич і методів роботи художників.

— У такому випадку ваша “людина середня” — фікція, — скептично мовив Гнат. — Навряд чи змішування типів дасть потрібне вирішення.

— На щастя, вихід знайшовся — жінка, — усміхнулась Аларіка. — Жінка — мірило краси й досконалості в усі епохи. Як кажуть індійські тантри: “Жінка — пальці природи і коштовні камінці світу”.

— Але фізичне обличчя людини змінюється дуже повільно, впродовж сотень тисячоліть, а ви хочете побачити зміни через сотні років…

— Воно так, зміни в будові людського тіла майже не помітні, зате зміни в людській моралі значно разючіші, і наш метод визначення “людини середньої” — це ставлення до неї згідно з нормами моралі кожного століття.

— Тепер ясно. І що ж вийшло?

Аларіка увімкнула ряд темних екранів, схожих на стінні ніші, в них заклубочилась імла й розтанула, лишивши “живі” постаті людей.

— Це вісімнадцяте сторіччя. Ліворуч — узаконений, середній тип жінки європеоїдної групи, праворуч — зображення ідеалу в працях великих художників цього сторіччя: Рафаеля, Рубенса, Ван Дейка, Кареджо та інших.

— Я не скажу, що ідеал у даному випадку кращий… — гмукнув Гнат, роздивившись обох жінок у дивовижному вбранні. — Чи у мене немає смаку?

Аларіка похитала головою.

— Зачекай, подивимось далі.

Віоми погасли, затим спалахнули знову.

— Це вже дев’ятнадцяте сторіччя.

Гнат звів брови. У правому об’ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси “Дівчинки за столом” Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.

Аларіка помітила його подив.

— Тобі знайома ця композиція?

— Жан Батіст Грьоз, “Дівчинка за столом”.

— Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи; один — “Дівчинка за столом” Грьоза, другий — “Дівчинка з віялом” Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев’ятнадцятого сторіччя.

— Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?

Аларіка збентежилась.

— Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.