Олександр Шевченко - Аутсайдери

«Спробую дізнатися», — подумав Даромир і виїхав із майданчика.

Він усвідомлював, що єдине прийнятне рішення у цьому випадку: виїхати з країни. Лише тоді можна буде зітхнути з полегшенням. Усе правильно, але це згодом. Зараз він має знайти собі гарну схованку — якесь село у глушині, де можна буде залягти на дно і причаїтися. Невідомо, скільки доведеться чекати — кілька днів, тиждень, місяць — але це необхідно. І чим раніше він його знайде, тим краще.

Через якийсь час зустрічні автомобілі почали присвічувати фарами, за старою водійською традицією попереджаючи про засідку даїшників за наступним поворотом. Дуже доречно. Даромир звернув увагу на вузенький шлях, що відгалужувався від шосе, і без вагань спрямував машину туди. Ця дорога бігла крізь якесь мізерне селище, відповідно — асфальтована ділянка скінчилася метрів за триста, а далі була мішанка з гравію та засохлої багнюки. Незважаючи на якісні німецькі ресори, автомобіль почало несамовито трусити. Дрібниці, подумав він, дивлячись на ряди кумедних присадкуватих хатин, що пропливали повз нього. Зате подібним чином можна просунутися якнайдалі вглиб країни, уникаючи зайвої уваги — навряд чи комусь спаде на думку вистежувати його в таких нетрищах.

Ось так він і їхав іще години зо дві… іноді повертався на велику магістраль, а потім знову пірнав у глушину. Увесь час намагався прямувати на схід, іноді беручи південніше, проте не мав жодного уявлення, куди ж це він заїхав. Можливо, все ще перебував у Київській області, а може, у Черкаській… Мапи не було, і жодної з місцевих назв він не знав, бо рідко виїздив навіть за передмістя Львова. Ще рік тому він узагалі не міг припустити, що одного разу примха долі перекине його на інший бік закону, зробить утікачем із нізвідки в нікуди. Але тепер не час шкодувати за минулим — він мав довести справу до кінця.

Чергову порцію зубодробарної тряски він отримав у селищі Липневому, про що повідомляв іржавий щит, який стирчав при в’їзді. Коли його не менш заржавілий побратим на іншому кінці перекреслив назву червоним, Даромир полегшено видихнув і вирішив для себе, що наступне село, яке він відвідає, буде кінцевою зупинкою. Сонце вже з півтори години як перевалило за полудень і впевнено крокувало назустріч вечору, не забуваючи, проте, розжарювати все навкруги до появи рум’яної скоринки. Від спеки й напруження починала боліти голова, хотілося їсти, пити і взагалі забутися довгим і глибоким сном. Звісно, він мав би продовжувати їхати, доки вистачало сил… але їх якраз і бракувало. Та чи й насправді його безпека залежала від подоланої відстані? Такі примарні наздоганялки можуть затягуватися до нескінченності — аж поки він таки не припуститься якоїсь фатальної помилки. Ні, він не міг собі цього дозволити.

Даромир рішуче виїхав на шосе і помчав по ньому, тримаючи швидкість на межі встановленої. Місця тут були глухі, зустрічні машини траплялися напрочуд рідко, і він сподівався, що на цьому останньому відрізку шляху зможе уникнути незапланованої зустрічі з автоінспекцією. Треба тільки дістатися до найближчого селища.

Однак і через півгодини жодного селища не було. Машини зникли взагалі, немовби за помахом чарівної палички. Лише автострада і далі бігла вперед смоляною гадюкою, іноді ліниво звиваючись зеленими схилами. Такої порожнечі він ніколи не зустрічав, і взагалі раніше вважав, що в Україні більше не залишилося жодного клаптика землі, який іще не встигли забудувати або спаскудити. Схоже, він помилявся… Навкруги простяглися неосяжні поля салатового кольору, і лише вдалині, де безхмарне небо межувало із твердю, проступила темна смужка лісу.

Борючись із дрімотою, він увімкнув приймача, але не зловив нічого, окрім статики та якоїсь іншомовної тарабарщини. Усе навколо неначе повимирало. Згадавши чорта, Даромир кілька разів ляснув себе долонею по обличчю, щоб збадьоритися. Це не дуже допомогло. Сонячне марево продовжувало зрадницьки його присипляти, і він спробував зосередитися на стіні чорнолісу, що поставала ліворуч від траси. Та невдовзі ліс почав пливти перед очима, а повіки м’яко зімкнулися, тягнучи Даромира за червону завісу непам’яті.

Потім щось сталося. Він надто пізно розплющив очі, щоб помітити причину — скоріше відчув, як щось швидке й незрозуміле промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Нога зреагувала блискавично і втиснула педаль гальма до краю, від чого колеса відчайдушно заскавчали у чотири голоси. Даромира жбурнуло на кермо. Автомобіль розвернувся впоперек шляху, і покришки залишили на асфальті чорні паруючі півкола; лівий його бік відірвався від землі, й кілька секунд здавалося, що інерція переможе. Потім земне тяжіння все ж узяло своє, і BMW тяжко гепнувся у свою природну позицію.

Увесь сон злетів, неначе його й не було. Якийсь час на обличчі Даромира рухалися тільки очі; вони зачаровано стежили за похитуванням маленького скелетика під дзеркальцем у кабіні. Потім, ковтнувши застряглий у горлі клубок, він озирнувся назад і глянув туди, де ледь не сталося зіткнення. Побачив тільки порожнє шосе і ні душі.

А якщо зіткнення все ж сталося? Тоді з чим?

Він виліз із кабіни й озирнувся навколо. Окрім слідів на дорозі, більше ніщо не нагадувало про те, що трапилося хвилину тому. На узбіччі також не було тіла, хоча Даромир боявся, що воно там неминуче опиниться. Можливо, все це йому здалося? Цілком імовірно. День за кермом на порожній шлунок — що завгодно примариться.

Але дещо таки здивувало. Метрів за сто від того місця, куди занесло автомобіль, від шосе відгалужувався однорядний асфальтований шлях і під прямим кутом біг до лісу. Біля повороту на узбіччі стирчав дороговказ. Даромир закліпав очима. Він міг присягнутися, що хвилину тому тут нічого не було. Звісно, впевненість не стовідсоткова… але ж він заплющив очі всього лише на мить і в будь-якому разі мав бачити шлях здалеку.

Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов