Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

думаю, я знаю. Дивись… Тільки ти приїжджаєш на канікули до Львова, я одразу виграю якусь мандрівку. Хіба не так?

— Так…

— Питається, чому?

— Тому… — багатозначно посміхнувшись, відповіла Лада.

— Правильно! — погодилась баба Ганя. — Нам з тобою це чудово вже відомо. Твій тато не хоче, аби ми з тобою спілкувались! Адже все лежить на поверхні, не треба глибоко копати. Згадай, скільки вже разів він допомагав товариству «Ті, кому за 70». Відриває, бідолашний, від свого серця, прямо із м’ясом ті гроші і дає… І все заради того, аби я кудись запропастилася і не спілкувалася з тобою. До того ж, зваж, ми з дівчатами одразу приперли до стіни цього представника «Львівської». І він в усьому нам зізнався. Конкурсу ніякого не було, і бути не могло — про нагородження прийшла згори вказівка. А «згори» — це хто?

— Не знаю…

— Згори — це твій тато, — вже спокійніше пояснила баба Ганя. — Усім відомо, що власником майже всіх журналів та видань є мій зять. Хазяїном одноосібним харчової промисловості та й узагалі всього, що виробляється та продається, є Макс Гай! Тож цілком зрозуміло, що саме він стоїть за усім цим неподобством. До того ж, зранку мені передзвонила Барбара і, плачучи, розповіла таке страхіття, що мені незручно навіть тобі говорити. Одним словом, твій тато остаточно вже заборонив нам спілкуватись. Але я не могла втриматись, аби не поцілувати тебе на прощання… Тож я надумала заїхати до маєтку з тилу, аби мене ніхто вже не помітив. Долаю кучугури, і тут раптом ти. Це просто якесь диво, що ми не розминулись.

— Але ж ми з тобою забивали на сьогодні стрілку. Забула? — запитала Лада. — Ми опівдні, у «Гасовій лямпі», мали пити каву…

— Ой, Ладусю, я сумніваюся, що тебе би випустила з маєтку охорона. Барбара казала, що твій тато сьогодні просто скаженів. До речі, мені трохи сумно, що мій зять настільки вже мене недооцінює. Надіслала ти до люблячої бабці якогось немічного редактора… Це просто смішно. Правдоподібно, але смішно. Я так хотіла сказати тобі на прощання, як я тебе люблю, що мене й десяток Родманів не втримав би. А тут… На тобі, якийсь очкарик кострубатий. Смішно, її же Богу.

— Я, звичайно, дико перепрошую, — втрутився в розмову Джовані, якому вже добряче набридли їхні балачки. — Але вже дванадцята година. До балу лишилися якісь жалюгідні, немічні годинки… А в нас і досі не вистачає ґудзиків усіх! Хочу особисто підкреслити, що ти, Ладо, обіцяла мені і навіть давала справжнє чесне слово, що ви врятуєте мою Маріам. Уже бал на носі, а ви розвели всілякі усі-пусі!

— Боже мій, бал! — замріяно прошепотіла баба Ганя. — Я вже років зо п’ятдесят не танцювала на балах. Бал, бал, бал — яке це диво! — заплющивши очі, проспівала захоплено вона.

— Пані Ганно, — дещо грубо присік її Джовані, — це не той бал! А у вашому людському розумінні це взагалі не може називатися балом. Це щось зовсім протилежне.

— Та ну?! У вас що, на балах не грають вальси, не танцюють, і кавалери не запрошують панянок?!

— У нас грають вальси на балах, — роздратовано спробував пояснити Джовані, — і танцюють, і кавалери запрошують панянок… Але я дуже сумніваюся, що вам сподобається побачений на власні очі бал воронів…

— Сонечко, ти мене заінтригував, — ніжно всміхнувшись до Трапатоні, мовила баба Ганя. — До речі, я сподіваюся, ти зможеш провести нас на бал?

— Це вкрай небезпечно, — перелякано зашепотів Джовані. — Варіанти взагалі-то є. Але… Але якщо вас буде викрито, вас одразу зачарують у ворон. І тут уже ніхто не допоможе. Ви цілих триста років будете воронами. І вам, як і всім, доведеться щомісяця сплачувати ґудзиками викуп за своє життя.

— Ні-ні… — аж засміялася від такої думки Лада. — Комусь платити данину — це принизливо й огидно. Ми з бабцею краще допоможемо Горану та Бо Ши.

— Це точно! — радісно підтримала онуку баба Ганя. — Отже, домовились? — звернулась вона до Джовані.

— Дивіться, ваша справа… Але я лишень вас проведу, а далі ви вже самі. Далі — я вас не знаю, ви — мене. Єдине: аби вас провести, треба боям дати хабара. По сто ґудзиків на дзьоб.

— А хто такі бої? — запитала Лада. — Це ворони?

— Бої — це зачаровані кажани. Вони мають десять метрів зросту. ДДТ навмисно їх зачаклував, аби вони його охороняли. Вони легко можуть перетворюватись навіть на людей! Їм для цього щоденно видають пігулки із подобою людською.

— Стривай, — перебила його Лада, — ти казав, що резиденція ДДТ міститься у старій водокачці біля ринку, так?

— Ну то так, — погодився Джовані.

— По-моєму, ти щось знову фантазуєш. Я не раз бачила ту водокачку. Тож мушу тебе знову розчарувати. В ній від сили може вміститися десь сотня ворон, не більше. І то звичайних, малесеньких ворон… То, як, по-твоєму, там можуть уміститися ці жахливі бої, завбільшки з десять метрів?

— Як? — зневажливо посміхнувшись, перепитав Трапатоні. — Легко! Стара водокачка біля ринку ладна вмістити в себе навіть весь ваш Львів! З усіма його костелами, площами та парками! І не один Львів, а десяток! Включаючи сюди усе передмістя! Адже ти зважай, що стара водокачка зачарована самим ДДТ!

— Ну, та менше з тим, — недовірливо посміхнувшись, мовила баба Ганя. — А скажи мені, сонечко, — обернулась вона до Трапатоні, — чому цей ваш жахливий ДДТ оселився у Львові? Якщо він такий могутній та багатий, то міг би собі куди краще місце підшукати? Париж, Москва, Венеція чи Лондон… Або хоча б Мальдіви чи