Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

А случилося ось як.

Восени 944 року князь Ігор повів свою дружину до Древлянської землі збирати данину, так зване полюддя.

Зібравши данину (чималу, між іншим), князь відіслав її з частиною дружини до Києва, а сам з незначною купкою дружинників, що лишилися при ньому, повернувся до древлян і став вимагати нової данини! Пожадливість зіграла з Ігорем смертельний жарт. Древляни почали радитись з князем своїм Малом: «Якщо унадиться вовк до овець, – казали і мали рацію, – то викосить усю отару, поки не заб’ють його. Так і цей».

І вбили Ігоря. Щоб знав, як грабувати підданих.

Дружина Ігоря жорстоко помстилася древлянам за вбивство чоловіка. Стратила багатьох князів та вождів, а їхні сім’ї веліла пригнати до Києва яко рабів. Так і було вчинено. Наклав головою й головний древлянський князь Мал, а його сімейство теж потрапило в полон. Так у Києві опинилася Малуша, дочка князя Мала. Ользі вона чимось сподобалась. Та й княгиня-удова звернула увагу, що кмітлива Малуша не є простолюдинкою, а отже, знатна. І зробила її своєю ключницею. Малуша завідувала господарством, порядкувала над усіма слугами. Посада ключниці була вельми відповідальною в господарстві київських князів. Тож рабинею вона не була – на таку посаду Ольга рабиню не поставила б, – а була лише підневільною. Але не дуже печалилась тим, будучи од природи веселою та безжурною. Змалку, ще вдома в Іскоростені, її «крем’яшком» звали. Любила Малуша гратися в крем’яшки, себто гладенькі кругленькі камінці. Гралися так: один крем’яшок-камінець підкидали вгору, і щоби встигнути, доки він летить, підхопити решту в жменю. У Малуші це чудово виходило – тож її й прозвали «крем’яшком». Вона й була, як крем’яшок – маленька, кругленька, доладненька, круглолиця, міцненька. Завжди весела, завжди в доброму настрої, сміхотливо-дотепна.

За словом до кишені не лізла. Святослав, син Ігоря та Ольги, тоді ще юнак, і незчувся, як і закохався в материну ключницю. І такі в них любощі були… Святослав навіть зібрався було одружитися з Малушею – про те й матері сказав. Але княгиня Ольга й слухати не хотіла.

«Мій син, та щоб побрався з моєю ключницею? Не бувати цьому!»

А Малуша вже вагітною була, під серцем носила майбутнього великого князя Київського Володимира. У гніві великому («Як ти, син князя, посмів сплутатися з ключницею?..») Ольга вислала з Києва ключницю в село Будутину, там Малуша дитину народила. Там і минуть перші кілька літ малого Володимира. Тож коли його бабця Ольга поверне нарешті до Києва Малушиного синка, його ще довго дехто дражнитиме робичичем.

«Мій отець – князь!» – зі сльозами на очах затято вигукуватиме малий Володимирко, але…

Але мати його була полонянкою, тож так і прилипло звідтоді до Володимира: байстрюк. Незаконний син князя Святослава. Особливо тяжко цим його зранила полоцька княгиня Рогнеда, коли він посватався до неї.

Та хоча Володимир всім доказував, що ніякий він не син рабині, а мати його, Малуша, була древлянською княгинею, дочкою їхнього великого князя Мала. А батько його – великий Київський князь, то який же він робичич?..

Але брати його – Ярополк та Олег – як затялися: незаконний ти! І не рівня нам, хоч мовби ми й брати по батькові.

Звідтоді Володимир незлюбив своїх братів. А ті його теж. Хоч бабця Ольга й забрала сина Малуші до Києва, в батьків терем.

Мати його, Малуша, залишилася в селі – їй було заборонено й потикатися до Києва.

Того дня (Володимир його добре запам’ятав) хлопчик з матір’ю грався в крем’яхи. Власне, Малуша вчила сина грати у крем’яхи. Малий Володимирко захоплювався грою, тож швидко її опанував. Підкинувши вгору камінець, доки він летів, устигав схопити в жменю крем’яшки, що лежали, і підхоплював на льоту той, що падав.

Малуша радо сміялася і хвалила синка: молодець!

Аж тут вигулькнули невідь-звідки вершники, і в кожного при боці двосічний меч. І коні їхні баскі хропли зміями-гориничами – в Будутину їх послала княгиня Ольга, щоби забрали її онука.

Один з них, перехилившись з сідла, підхопив під пахви Володимирка, кинув його на сідло свого коня, і вони зникли так само швидко, як і з’явилися. А Малуша, отямившись, бігла й кричала:

«Верніть мені синочка! Краще мене візьміть!»

«Взяли того, кого нам велено взяти», – не обертаючись гукнув вершник, і вони зникли.

Малуша впала і забилася в риданнях…

Більше сина свого вона ніколи не побачить – княгиня Ольга заборонила їй навіть у Києві з’являтися, а варті наказала і близько колишню свою ключницю до княжих хоромів не підпускати.

«Вона виховає з нього робичича, – казала, – а я виховаю з Володимира майбутнього князя».

З Малушею, коли на неї коршаками налетівши, дружинники вихопили сина, стало творитися щось недоладне. Зрання й до пізньої ночі вона никала по околицях села, заглядала під кожен кущик та все синочка свого шукала. І скаржилась, що він десь плаче.

«Чуєте? Це ж мій синочок плаче… До матінки своєї хоче, себто до мене. А княгиня Ольга йому лише бабця…»