Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

на засніженій дорозі та покотився геть м’ячем, протоплюючи для нього чистий шлях посередині. Він одразу поскакав клусом, попри те, що кінь стривожено притиснув вуха до голови. Гадаю, заклинання, що дозволяло йому перескочити до Дверніка й назад, не працювало на такій великій відстані, а може, він міг ним користатися лише в межах власних земель.

Я стояла у бібліотеці та дивилась, аж поки він не зник. Не можна сказати, що він коли-небудь дбав про те, щоб його товариство було мені приємним, але без нього у вежі ніби запанувала лунка порожнеча. Я спробувала насолодитися його відсутністю як святом, але була недостатньо втомленою. Знехотя трохи зайнялася шиттям, узявши свою ковдру, а тоді просто сиділа біля вікна й виглядала на долину — на поля, села та ліси, які любила. Я дивилась, як ідуть до води стада й отари, як їдуть дорогою ґринджоли та рідкісні самотні вершники, дивилася на розсіяні снігові замети й нарешті заснула, притулившись до віконної рами. Я раптово прокинулась у пітьмі, коли було пізно, та побачила, що вдалині уздовж мало не всієї долини горить вервечка сигнальних вогнів.

Я витріщилася на них, спантеличена від сну. Якусь мить я думала, що знову запалили свічкові дерева. Я лише тричі за своє життя бачила, як у Дверніку спалахував сигнальний вогонь: через Зелене Літо, а ще один раз — через снігових кобил, які вийшли з Пущі, коли мені було дев’ять, і один раз — через тягучі стеблини, які поглинули чотири будинки край села за одну ніч того літа, коли мені було чотирнадцять. Тоді щоразу прибував Дракон; він відбивав атаку Пущі, а тоді знову йшов геть.

Дедалі більше тривожачись, я порахувала вогні у зворотному напрямку, аби побачити, де запалили сигнал, і відчула, як у мене холоне кров: їх було дев’ять по прямій, уздовж Веретена. Дев’ятий сигнальний вогонь був у Дверніку. Виклик ішов з мого рідного села. Я стояла й дивилася на вогні, а тоді усвідомила: Дракона немає. Він уже точно десь у глибині гірського перевалу, переходить до Жовтих Боліт. Сигналів він не побачить, а навіть якщо хтось надішле йому звістку, йому спершу доведеться розбиратися з химерою — тиждень, сказав він, — і немає більше нікого…

Саме тоді я зрозуміла, якою дурепою була. Я ніколи не думала, ніби з чарів, із моїх чарів, є якась користь, доки не стала там і не зрозуміла, що крім мене, немає більш нікого; що те, що є в мені, хоч яке жалюгідне, незграбне та невишколене, — це більше чарів, ніж є в будь-кого в моєму селі. Що йому потрібна допомога, і тепер її можу надати лише я.

Завмерши на мить, я повернулася та прожогом спустилася в лабораторію. Увійшла, на мить злякавшись, і взяла сіре зілля, те, що перетворило мене на камінь. Іще я взяла зілля «вогнесерце», та еліксир, який Дракон дав принцові, щоб врятувати йому життя, а ще зелений флакон, про який він якось сказав, що ним вирощують рослини. Я й гадки не мала, що з будь-якого з них може бути користь, але принаймні знала, як вони діють. Інші я навіть назвати не могла, тож не наважувалась їх торкатись.

Я віднесла їх у вузлику назад до своєї кімнати й почала відчайдушно розривати решту своєї гори суконь, зв’язуючи смуги шовку в мотузку. Коли вона стала достатньо довгою (як я сподівалася), я викинула її з вікна й визирнула за нею. Ніч була темна. Внизу не було жодного світла, що показало б мені, чи досягла мотузка землі. Та я не мала вибору — можна було хіба спробувати це з’ясувати.

Я вже пошила із суконь кілька шовкових торб, коли потроху займалася штопанням, і поклала в одну з них скляні пляшечки, намостивши в неї чимало обрізків, а тоді закинула її собі за плече. Спробувала не думати про те, що я роблю. У горлі, біля самісінького рота, набухав клубок. Я схопилась обома руками за шовкову мотузку та перелізла через підвіконня.

Колись я видиралася старими деревами; я обожнювала великі дуби та залізала на них, лише накинувши на гілку шматок потертої мотузки. Це було зовсім іншою справою. Камені вежі були неприродно гладенькими, навіть тріщини між ними були дуже тонкі та вщерть повні будівельного розчину, який не потріскався та не стерся від часу. Скинула із себе черевики та впустила їх, але навіть голими пальцями мені не було за що зачепитися. Уся моя вага трималася на шовковій мотузці, і руки в мене були мокрі від поту, а плечі боліли. Я ковзала, дерлася, а часом просто висіла; торба погойдувалася важким тягарем у мене на спині, а пляшечки хлюпали. Я рухалась далі, тому що не могла зробити більше нічого. Видертися назад було б важче. Я почала мріяти про те, щоб відпустити мотузку, завдяки чому здогадалася, що сили мене майже покинули, та вже наполовину переконала себе в тому, що впасти буде не так і страшно, коли мені раптом боляче трусонуло ногу, яка натрапила на твердий ґрунт просто крізь півфута м’якого снігового замету біля вежі. Я випорпала черевики зі снігу й побігла розчищеною доріжкою, яку Дракон проклав до Ольшанки.

Коли я тільки прибула туди, там і гадки не мали, що зі мною робити. Я непевно увійшла до корчми, укрита плямами поту й замерзла водночас; у мене на голові скуйовдилось волосся, а вільні пасма коло мого обличчя, там, де виходило моє дихання, взялися інеєм. Там не було жодної знайомої мені людини. Бурмістра я впізнала, але ще не обмовилася з ним жодним словом. Мабуть, мене би просто прийняли за божевільну, але там був Борис — батько Марти, однієї з інших дівчат, які народилися того ж року, що й я. Він був на відборі. Він сказав:

— Це ж Драконова дівчина. Це донька Андрея.

Жодна з обраних дівчат ніколи не виходила з вежі, доки не спливали її десять років. Хоч яким розпачливим був сигнальний вогонь, вони, гадаю, спершу більше раділи б необхідності самотужки розбиратися з тим, що наслала Пуща, ніж тому, що до них раптово увірвалась я — безсумнівна проблема й непереконлива в ролі будь-якої підмоги.

Я розповіла їм, що Дракон поїхав до Жовтих Боліт, сказала, що мені потрібен хтось, хто відвіз би мене до Дверніка. Вони без радості повірили у перше; зробити ж друге, як я дуже швидко усвідомила, вони аж ніяк не збиралися, хоч що я говорила їм про уроки чародійства.

— Ти підеш і проведеш ніч у моєму домі, під опікою моєї дружини, — сказав бурмістр і відвернувся. — Данушку, їдь до Дверніка: люди там мають знати, що мусять триматися, хоч що там у них, а ми мусимо дізнатись, яка допомога їм потрібна. Пошлемо одного чоловіка в гори…

— Я не проводитиму ніч у вашому домі! — мовила я. — А якщо ви не візьмете мене, я піду пішки — усе одно прибуду швидше, ніж будь-яка інша підмога!

— Досить! — гарикнув на мене бурмістр. — Послухай, дурна ти дитино…

Звісно, вони боялися. Вони гадали, що я втекла, що я просто намагалася дістатися додому. Вони не хотіли слухати, як я благаю їх допомогти мені.