Світлана Талан - Спокута

якщо мати хитра, як лисиця, а батько – головний грабіжник колгоспу, то й дитина в них буде поганою людиною. Я не знаю, що лихого зробив Федько, але душею, – дід постукав сухим кулачком себе в груди, – серцем відчуваю, що він лихий, нещирий. Хоч убийте мене, хоч заріжте – негарний цей Федько, і все! Відчуваю це, знаю навіть, але чому – не можу пояснити.

– Тому що прізвище було Поросюк? – весело спитала Катря, щоб якось заспокоїти його.

– Він був, є і буде Поросюком! До речі, яке прізвище ти собі візьмеш, Катрю? – схаменувся дід і аж підхопився з місця.

Така реакція в нього була тому, що він дуже пишався своїм прізвищем – Гутник. Коли його дочка Марина виходила заміж, то він мало не на колінах благав майбутнього зятя залишити їй дівоче прізвище. Чоловік, щоб догодити тестеві, дав згоду, і мати, і Катерина носили прізвище Гутник.

– Я ще не думала над цим, – чесно зізналася Катря.

– Із Федьком не розмовляла про це?

– Ні.

– Так ти йому, Катрю, поясни, звідки йде наш рід, – голос діда пом’якшав. – Розкажи, що «гута» по-польськи означає домна, або інша піч для виплавки металів або скла, а по-німецьки «гюте», або «гауз» – це помешкання тих, хто працює у гуті. Це тобі не якийсь там Поросюк!

– Добре, діду, – згодилася Катря. – Мені теж подобається наше прізвище. Я поговорю з Федьком на цю тему.

– У важкий час, доню, ви надумали одружитися, – сказала мати. – Ніде нічого не купиш, лише й чуєш «дефіцит», «дефіцит». Усе тепер стало дефіцитом.

– То нехай Поросюк усе й дістає, – знов загарячкував дід. – Он до нього їздять у гості і секретар райкому партії, і голова райвиконкому, і начальник міліції, і навіть люди з відділу робітничого постачання.

– Діду, ти що, шпигуном працюєш? – Катря спробувала перевести розмову на жарт. – Слідкуєш, хто до кого приїздить?

– Маю очі, – пристрасно мовив той, – то й бачу все! Усі пруть до голови, як до свині-годівниці. А добро ж не його, а колгоспне. Усе розкрадається наліво й направо. Приїхали в порожніх машинах, а назад їдуть завантажені так, що колеса гнуться. Ось чому ми стали гірше жити! Бо доки будуть Поросюки панувати – не буде гарного життя простому людові!

Дід закінчив свою промову, стоячи за столом із піднятим догори вказівним пальцем. Катря не втрималася й пирснула зі сміху: надто вже кумедно він виглядав у моменти збудження.

– Що, Катрю, стрекочеш, як жаба в болоті? – голос діда полагіднішав. – А де ж ви жити будете? Хата для тебе стоїть на подвір’ї добудована, газ провели, залишилося занести меблі та жити.

– А про це я якось не думала.

– Ти поговори з Федьком, – підлещуючись, почав дід, – умов його погодитися жити тут, у нас. Тобі не можна жити деінде, треба там, де твоє коріння…

– Діду! – досить годувати мене байками, – перебила його Катря.

– Ти, доню, дідові рота не затикай, – дорікнула мати. – Подумай сама, що тобі краще: жити у свекра та свекрухи, чи у своєму домі бути господинею.

– Ми ж дім для тебе всією сім’єю будували, – втрутився батько. – Не пустувати ж тепер йому?

– Що ми ділимо шкіру невбитого ведмедя? – винувато сказала дівчина. – Зберемося всі разом і вирішимо всі наболілі питання. А зараз я хотіла б піти відпочивати, бо стомилася. Ви не проти?

Причиною піти з-за столу була не втома. Її знову знудило в неслушну мить.

9

Наступного вечора Катерина пізно поверталася додому з доїння. На вулицях погасили ліхтарі (таке почало траплятися вже нерідко), тож стояла суцільна темрява. З неба моросила така дрібна мжичка, ніби вода сіялась через сито, і не видно було нічогісінько під ногами. Вона не одразу помітила темну чоловічу постать, що довго до цього маячила під липою на роздоріжжі. Постать виникла прямо перед Катрею так зненацька, що дівчина від несподіванки аж зойкнула.

– Це я, Катрю, – почула вона знайомий голос.

– Що ти робиш о такій порі? – спитала вона, чомусь зрадівши, коли впізнала Романа.

Можливо, тому що відчувала себе не такою самотньою серед суцільної пітьми, мряки та грязюки.

– На тебе чекав, – відповів він і пішов поруч.

– Не спиться?

– Мені треба з тобою серйозно побалакати.

– Давай поговоримо.

– Катрю, я не можу надалі мовчати, – схвильовано почав Роман, – тому прийняв рішення не відкладати розмову в довгий ящик.

– Та що ж трапилося?

– А ти не здогадуєшся?

– Ні.

– Я знаю, що ти зустрічаєшся з Федьком…

– Це не секрет. Ну то й що?

– Я розумію, що ця розмова, можливо, закінчиться для мене недобре, але вона повинна відбутися, бо інакше не можна, – швидко, уже рішучіше почав Роман. – Не знаю, помічала ти чи не хотіла бачити, що я тебе… Я тебе кохаю! – випалив він.

Катря на мить зупинилася.

– Я… Я вважала нас друзями.

– Так. Ми були друзями, бо були дітьми. Але це дитяче почуття в якусь мить перейшло не в захоплення, навіть не в закоханість, а у справжнє кохання.

– Ромчику, –