Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Темна капеланова постать на холодному сірому пероні віддалялася й віддалялася... Віддалялась, аж поки й сам перон розтанув у ночі.

Часом слово, вимовлене, здавалось би, випадково, стає раптом схоже на закляття. Воно набирає ваги й незвичайної швидкості, випереджає того, хто його мовив, відчиняє десь у невідомій далині двері майбутнього, а тоді з разючою невідворотністю бумеранга повертається назад. Отак часом легковажна, бездумна балаканина, а найчастіше важке, болюче слово, сказане на прощання біля вагона поїзда, що вирушає назустріч смерті, свинцевою хвилею повертається до того, хто його сказав, і людина раптом розпізнає зловісну й водночас оглушливу силу долі. Раптове прозріння дається закоханим і солдатам, людям, приреченим на смерть, і тим, що сповнені космічної жадоби життя, і тоді людина, яка дістала цей дар,— собі на радість чи на горе,— раптом відчуває, як мимохіть сказане слово, повернувшись, проникає у неї щораз глибше і глибше.

Андреас навпомацки повільно пробирався всередину вагона, але тут слово «скоро» влучило в нього, наче куля: безболісно і майже непомітно пройшло крізь м'язи, тканини, клітини й нерви, аж поки нарешті за щось зачепилося й розірвалось, завдавши болючої кривавої рани... Життя... Біль...

«Скоро»,— подумав він і відчув, як зблід. Але поводився при цьому звично, майже не усвідомлюючи цього. Запалив сірника, освітивши солдатів, які лежали, сиділи навпочіпки, спали над, під і на своїх пожитках. Запах застояного тютюнового диму змішався з запахом застояного поту й того особливого просякнутого пилом бруду, який чіпко тримається всіх солдатських скупчень. Перш ніж погаснути, сірник іще раз яскраво спалахнув, і в цьому останньому світлі він помітив попереду в проході невеличке вільне місце й почав туди обережно пробиратися. Ранець він затиснув під пахвою, шапку — в руці.

«Скоро»,— подумав він, і страх озвався в ньому десь глибоко-глибоко. Страх і тверда впевненість, що так воно й буде.

«Ніколи більше,— подумав він,— ніколи більше не побачу цього вокзалу, ніколи вже не побачу обличчя друга, якого я кривдив до останньої миті... ніколи...»

«Скоро!» Діставшись до вільного місця, він обережно, щоб не побудити поснулих людей, поклав на підлогу ранець, сів на нього, спершись плечима на двері купе; потім спробував, наскільки можливо, зручніше вмостити ноги — ліву обережно простяг біля обличчя сплячого, а праву поклав навскоси на речі, що підпирали спину іншого. Позад нього хтось витер сірника, мовчки закурив у темряві. Обернувшись у той бік, Андреас бачив жаринку цигарки, й часом, коли незнайомий глибоко затягався, відблиск вогника вихоплював незнайоме солдатське обличчя, сіре й утомлене, з гіркими складками безнадії.

«Скоро»,— думав він. Гуркотів поїзд, усе було як звичайно. Сморід. Бажання закурити, непогамовне бажання закурити. Тільки б не спати! Повз вікно пропливали похмурі обриси міста. Десь удалині по небу нишпорили прожектори, здавалося, бліді мертві пальці роздирають синю запону ночі... десь далеко били зенітки... А за вікном і далі пропливали темні, німі, похмурі будинки. Коли настане це «скоро»? Кров відринула від серця, знов прилинула до нього, життя творило свій кругообіг, але пульс вистукував тільки одне: «Скоро!» Тепер він не міг би вимовити фрази: «Я не хочу вмирати». Він боявся навіть вимовити її подумки. Як тільки пробував скласти речення, на думку спадало: «Я помру... Скоро!..»

Позад нього у відблиску цигарки виринуло ще одне сіре обличчя, і він почув приглушене, стомлене бурмотіння. Незнайомі розмовляли між собою.

— Дрезден,— сказав один голос.

— Дортмунд,— відповів другий.

Бурмотіння не вгавало й ставало жвавішим. Та хтось лайнувся, і бурмотіння знову стишилося, далі припинилось, і знов за спиною тільки жевріла цигарка, а тоді й вона погасла, потім залягла темінь позад і обік нього, а перед ним — чорна ніч з нескінченними будинками, німими, чорними. Тільки вдалині обмацували небо ці зовсім безгучні, страшенно довгі мертві пальці прожекторів. Йому здалося, що він бачить за цими пальцями обличчя, вони шкіряться, цинічно шкіряться, страхітливо шкіряться, як обличчя лихварів і шахраїв. «Ми до тебе доберемося»,— мали б казати тонкогубі роти. «Ми до тебе доберемося, ми шукатимемо всю ніч».

Можливо, пальці мерців справді шукали тільки його одного, мізерну комашку, блощицю в плащі ночі, і вони знайдуть цю блощицю...

Скоро. Скоро. Скоро. Скоро. Коли скоро? Яке жахливе слово: «скоро». Скоро може бути і за секунду, скоро може бути й за рік. «Скоро» — жахливе слово. «Скоро» стискає майбутнє, робить його малим і не обіцяє нічого певного, зовсім нічого певного, це абсолютна безнадійність. «Скоро» — порожній звук і водночас — всеохоплююче поняття. «Скоро» — це все. «Скоро» — це смерть...

Скоро я буду мертвим. Помру. Скоро. Ти сам це сказав, і хтось у тобі, й хтось поза тобою сказав тобі, що твоє «скоро» збудеться. В кожному разі, це «скоро» станеться на війні. Це вже щось певне, принаймні щось визначене.

Скільки ще триватиме війна?

Це може протривати іще рік, перш ніж на Сході все скінчиться цілковитою поразкою, а якщо американці й англійці не нападуть на Заході, протриває ще два роки, поки росіяни дійдуть до Атлантики. Але вони будь-що, а прийдуть. То все загалом триватиме ще щонайменше рік, до кінця 1944-го війна не закінчиться. Надто слухняна, надто боягузлива і надто брава уся ця військова машина. Отже, відпущений мені термін — від однієї секунди до одного року. Скільки секунд має рік? Скоро я помру, ще на війні. Миру я вже не побачу. Миру для мене не буде. Нічого більше не буде: ні музики... ні квітів... ні віршів... ані жодних людських радощів: скоро я помру...

Це «скоро» схоже на удар грому. Це коротке слово, як іскра, з якої починається гроза, і раптом на тисячну частку секунди це слово освітлює весь світ.