Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

Коли письменник пише про героя-письменника, — залишається тільки пожаліти: літератора, який видихнувся. Але справа в тому, що той, хто мене, письменника, задумав і зараз пише, припавши до столу, — також автор: він мене пише, і я говорю, рухаюся, думаю. Власне, я образ. Але в той же час я — це я, цілком жива людина, що має сім’ю, будинок і так далі. Я насправді — живу: але водночас, я це розумію, я — ніщо. Я, так би мовити, плід фантазії автора. Але, наважуся стверджувати, від цього моє буття не перестає бути моїм: цілком навіть реальним і навіть в якомусь сенсі — єдиним. Так, єдиним. Ось я зараз п’ю каву: невже я повинен не довіряти смаку цього напою? Вважати, припустімо, ось цю маленьку чашечку — коричневу, гладку, теплу — неіснуючою реальністю? В тому і річ, про яку реальність ми говоримо! Від того, що в автора зараз своя дійсність, від цього — моя не зменшується: і навіть, я би сказав, навпаки. Чим більше автор там, у своїй дійсності, вигадує, тим більше я живу.

Власне, я особливо й не відчуваю, що я образ: у мене повноцінне людське життя. І діти повноцінні, і взагалі все. Іноді мені навіть здається, що автора — немає взагалі: не існує в реальності. Тому що — звідки, власне, я взяв, що мене створюють, що я не сам по собі? Тут, як би це пояснити, швидше здогад, так. Одного разу я створював дещо і раптом зрозумів, що мене, з усіма моїми творами, — хтось творить. Ось у цю саму мить. Мене такий жах охопив, чесне слово. Ні, я своїм очам і вухам вірю, ось вони: в дзеркалі. Дивляться і слухають. Але з іншого боку — до якої, якщо подумати, межі можна вірити? Своїм очам і вухам? Не до останньої ж, чесне слово. Адже багато хто до останньої вірить: це я помітив. Йде собі людина по вулиці і вірить до останнього, що вона є і ніхто її не творить.

Я поясню на прикладі своєї власної творчості. Ось так я сиджу, творю — а ось так мій герой йде по вулиці: професор один місцевого університету. Ну, якраз після лекції з психології (він доктор з психології у мене). Так ось він іде собі — я описую, як він йде, куди поспішає, які в ньому земні почуття, турботи і все таке. Коротше — сюжет розвивається собі. Зав’язка, розв’язка, ну, ви розумієте. І тут мені ось так в голову — бах: а герой мій — він же живий! Насправді. Десь він собі живе: ну, в моїй уяві, де. Це ясно. Але він ще насправді живе, в іншому вимірі — і вважає, що він сам по собі живе, без мене: ось ця здогадка мене вразила. Що, значить, точно так само і я, творений кимось, вважаю, як і мій герой-професор, що я сам по собі. Живу, значить, собі, їм, п’ю, пописую там щось, дітей заводжу, виховую... Живу, значить, і живу. І герой мій живе.

І тут ще одна вражаюча думка: значить, це що ж — якщо мого героя буде хтось із читачів споглядати, то і про мене теж незабаром прочитають? Про всі мої думки і почуття? А це різні, погодьтеся, речі: жити самому по собі і — знаючи, що, може, в цей самий час, коли ти думу свою інтимну думаєш, хто-небудь там, у своїй реальності, в цьому інтимі твоєму мовчки присутній! Почуття не те що без жодного позитивного сенсу (воно, може, і приємно жити ще в комусь), але і не дуже затишне. Тому що думки — вони ж усякі, погодьтеся, бувають: таке іноді надумаєш... Іноді, сидячи в кріслі, темної ночі, перечитуючи чернетки, чесне слово, візьмеш і подумаєш собі: а я ж геній. Ні, крім жартів. Адже все це, чорт візьми, — справжні думки, справжня висота, справжній стиль. Адже чим це, по суті, гірше від створеного класиком К. або класиком Н.? Просто вони жили тоді, і вже встиг минути час. Адже класик К. свого часу точно так само, як і я сьогодні, сидів, гортаючи не надрукований ще рукопис, ніякий ще не класик, а так — літератор такий-то, іноді зовсім навіть нікому невідомий, суспільний, так би мовити, нуль. І ось він сидів собі, сповнений сумнівів, і йому раптом починало здаватися, що його твори, чорт візьми, це ж... Ну, зрозуміло, що починало здаватися. Ну, а потім минає час, сьогодення стає минулим: а в минулому навіть який-небудь циліндр на голову або віяло — стають «класичними», хвилюючими: минуле все-таки! «Миле-миле минуле». А тут вам не просто циліндр — тут архів літератора К.: а в ньому — по-справжньому недурні думки, по-справжньому благородні почуття. А фантазія? А вічний його пошук? Дерзання? Адже глибоко ж, чорт візьми, ні? І до того ж — він зустрічався з класиком Н.: подумати тільки. Вони разом жили, там, у тому минулому.

Ось сидиш іноді собі — і ось так думаєш про якого-небудь класика К.: що, значить, ніяким він, до біса, не був класиком за життя, а був таким же не дуже там визнаним, навіть — напівзабутим літератором, як ось я сьогодні. Гаразд. І, значить, звідси природна думка: це що ж — завтра, чого доброго, і з мене класика зроблять. Ні, крім жартів. Ось так візьмуть і опублікують мої щоденники, листи мої — зберуть все написане, розшукають найменшу статейку в журналі. Адже публікують навіть щоденники та листування, так би мовити, «простих людей»: так вже цікаво всім, а як там люди жили, сто років тому. А через сто років — я і буду для когось столітньою старовиною, хіба ні? Та я сам із задоволенням сьогодні почитав би листи простої кухарки — якщо б ця кухарка, скажімо, жила в древній Греції. А через 2000 років — і я ж, нікуди від цього не дінешся, буду жахливою старовиною для когось.

Ось так іноді розмрієшся, сидячи в кріслі (а за вікном — ніч): неначе все це вже здійснилося. І зовсім навіть не думаєш, що хто-небудь