Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

життя не вистачить розповісти про все, що спало на думку. — Ви ж знаєте про мої стосунки з Бобом. Він — дитина, без мене пропав би. Коли Боб дивиться на мене, то обличчя його нагадує Джеймса Діна за кілька місяців до смерті. Бідолаха Джеймс. Він сидів у старому фотелі в тітки Агати, в Денвері, й тримав мою руку. Раптом знесилено зажмурив очі й сказав: «Без тебе. Меггі, я пропав би». Ви не помічали очей Боба, Арлетто. Це справжня, цілком беззахисна дитина, надзвичайно вразлива істота. Я аж гніваюся, коли подумаю, як жорстоко повівся з ним його батько. Просто гидезно! Сердега Боб. Я думаю, що ощасливлю його, коли погоджуся вийти за нього заміж. Він буде такий радий мати від мене дитину. Боб мені цього ще не казав, але я здогадуюсь, бо він не може. проминути дитину на вулиці, аби не посміхнутися або не зробити гримасу. Очевидно, — пояснювала вона загадково, — це поставить перед нами чимало проблем. Я вже розмовляла про це із. Севіллою, однак той ледве вислухав мене, був неуважний, пригнічений. І потім, ви ж бо знаєте, як я ним захоплююся. Але професор у таку мить поводиться теж мов дитина.

— Севілла вже дорослий, — сказала Арлетта, — й знає, що, він робить.

— О ні, моя люба, не забувайте, що я його знаю вже п’ять років. Якоюсь мірою він нагадує дитину Ви ж не скажете, що він кохає оту дурепу. Це неймовірно. В неї мозку що кіт наплакав. Я певна, що він і двохсот грамів не важить. Професор лише потурає їй. Або тут діють якісь «хтиві» чари, — сказала вона, випнувши вперед одутливі, мов два рубці, товсті червоні губи.

— Та ведіть уже тих типів, — сказала Арлетта, відвернувшись від неї. — Я хочу якнайшвидше спекатися від них.

— Хто зна, що вона там робить, — урвався терпець у Боба Меннінга. — Бачте, вона любить потеревенити.

Впертий важкий погляд Сі збентежив Боба. Йому здалося, що сіро-голубі очі Сі вп’ялися в нього.

— Я піду туди, — сказав він червоніючи. — Ні, дякую, я не палю сигар.

Боб вийшов.

— Білле, — озвався Фойл, обернувши до Сі своє простодушне боксерське обличчя, — чому цей магнітофон безперестану крутиться?

— Не хвилюйся, Джіме, він з’єднаний з гідрофоном, що в басейні, й записує звуки дельфіна. Три тижні тому я бачив таке причандалля в Пойнт-Мюгю. — Сі схилився над столом Меггі, взяв записника, заглянув до нього й поклав на місце. — Я так і думав, Джіме. Мала гидота збрехала. Так, побачення призначене на п’ятнадцять тридцять, а вона мені докоряє непорозумінням. Севілла просто втік. Слід подлубатися в біографії цього чужинця й у біографи його асистентки. Дівчина з французьким прізвищем…

— Білле, ви не думаєте, що деголлівці все ж таки…

— Я не довіряю нікому. Як влучно мовив Лоррімер, я, повертаючись вечорами додому, зазираю в замкову щілину, коли випорожнюю свої кишені. Ха-ха-ха!

— Міс Лафей чекає на вас біля басейну, — вбігла Меггі. — Раджу вам одягти капелюхи й скинути куртки, бо там немає затінку.

Арлетта підвелася й попрямувала понад басейном назустріч їм. Вона зовсім засмагла. Під яскравим сонцем і голубим імлистим небом здавалася крихітною. Сі усміхнувся вдавано весело. Фойл потис її маленьку міцну руку і пойнявся якимось дивним почуттям. Він сподівався побачити дівчину, яка нічим не відрізнятиметься від Меггі. Однак перед ним стояла справжня перлина. То була низенька струнка дівчина з округлим обличчям, трохи кирпата, з виразистими чорними очима, що так яскраво палали, вельми красивим ротиком. В її погляді причаїлося щось живе, благородне й хтиве. Вона ступила кілька кроків до них. І ті кроки були маленькі, бо вона сама крихітна. Арлетта не мала нічого штучного, лише округла струнка постава ледь помітно погойдувалася на ногах. І така лагідна, така ніжна, що, коли дивишся на неї, слово «дитина» набирає зовсім іншого змісту. «Вона подобається мені, — подумав Фойл і відчув, як застукотіло в його скронях, як пересохло в горлі. — Боже мій, вона подобається мені! Адже вона гарна дівчина. Це видно з її очей. О ні, вона не черниця, не. хапуга, й таку знайдеш лише серед тисячі дівчат, і то лише тоді, якщо поталанить. А я мушу завтра вранці повертатися до Вашінгтона…»

Сі весело усміхнувся Арлетті.

— Радий зустрітися з вами, міс Лафей.

Холодні сміхотливі очі Сі ковзнули по її обличчю. «Ця мавпочка допіру плакала, — помислив він, — її щоки у патьоках від сліз».

— Якщо я добре розумію, міс Лафей, — заговорив Сі, — професор Севілла проводить тут досить оригінальний експеримент.

Арлетта зиркнула на нього. Сі усміхнувся знову, але очі його залишились байдужими. «Цьому дивакові Сі прикро, що він має справу тільки зі мною, асистенткою». Дівчина ледве стримала сльози й навіть люб’язно йому всміхнулася.

— Містере Сі; взагалі не такий вже й оригінальний цей експеримент. Його вже проводили й з шимпанзе. Однак уперше пробують його провести з дельфіном.

— Ви натякаєте на експеримент Хейзів, якого провели з мавпеням Вікі?

— Так.

— Здається, я перебував за кордоном, коли з’явилася книга Хейзів.

— Хейзи, як знаєте, «всиновили» маленьке мавпеня, якому сповнилося лише два дні, й виховували, мов дитину.

— Героїчний експеримент, — сказав Фойл.

— Звичайно! Як цього слід було чекати, Хейзам довелося зазнати суворого випробування. Те мавпеня потрощило меблі, лампи, посуд, обскубло фіранки. Однак вони дійшли висновку, що експеримент вартий був того. Хейзи Поставили собі за мету виховувати Вікі, як дитину, й, оскільки звуковий апарат шимпанзе схожий на наш, навчити його розмовляти.

— Гадаю, що їх спіткала невдача.

— Скажемо ліпше, що експеримент їм не вдався. Сі засміявся:

— Яку ж різницю ви бачите між невдачею та експериментом, що не вдався?

— Такий експеримент може багато чому нас навчити.

— А саме?

— Перш за все, шимпанзе не може за бажанням вимовляти жодного звуку, а лише деякі з них тоді, коли є певне заохочення, й то не з власної волі. Інакше кажучи, ця вокалізація не залежить від його