Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

Із плином часу я сповнився переконання, що душа (якщо можна так сказати) обох кімнат «просякла» особистістю Борути.

У тому, що таке можливе, не маю жодного сумніву. Ба навіть, вважаю, що вираз «залишити десь частку душі» належиться сприймати не лише переносно. Наше щоденне співжиття з певним місцем, тривале перебування у певному середовищі, хоч би воно належало тільки до органічного світу й було позбавлене присутності інших людей, обмежуючись іно мертвими предметами, мусить через якийсь час викликати взаємний вплив і обопільну дію. Поволі утворюється різновид невловимого симбіозу, сліди якого завдяки багаторазовому повторенню закріплюються надовго і зберігаються після припинення безпосереднього контакту. Якась психічна енергія залишається після нас і тримається місць та речей, до яких звикла. Оці тендітні залишки колишніх сув’язей потім покутують цілими роками (хтозна, може, й століттями), вони невидимі для невразливих, але не менш істотні, щоби з часом обізватися виразним жестом.

Звідси дивний страх і одночасно шаноба до старих замків, запущених кам’яниць, поважних пам’яток старовини. Ніщо не гине і ніщо не йде намарно, у порожніх стінах, безлюдних галереях туляться вперті відлуння минулих літ…

Але мене турбувала ота важлива особливість, яку я мав врахувати від самого початку. Як твердив швейцар, мешкав Борута в цьому будинку кілька місяців, після чого кудись випровадився. Отже, час, протягом якого міг впливати на обстановку кімнати і просякати її собою, був значно коротший від того, який провів переді мною в попередньому помешканні. Попри це, слід його позначився тут сильніше, ніж у давнішому приміщенні, де мав змогу впливати на оточення понад два роки. Мабуть, сила розпромінення особистості в той період у нього збільшилася і за незмірно короткий відрізок часу досягла результатів значно помітніших.

Йшлося лише про те, чому належало приписати це непропорційне до давнішого стану зростання здатності впливати на зовнішнє оточення.

Судячи з настрою, яким дихала моя теперішня кімната, причина цього явища анітрохи не лежала в підсиленні життєвої енергії її колишнього мешканця. Навпаки. На підставі різноманітних ознак я дійшов до висновку, що причиною був тут радше внутрішній розклад, якесь духовне розладнання, і то досить сильне, що заразили собою довколишню атмосферу. Борута був тоді, найправдоподібніше, людиною хворою.

Про це свідчив основний тон, яким дихало моє помешкання. Була в ним тиха, безнадійна в своїм смутку меланхолія. Віяла від попелястих шпалер, сталевої барви оксамитових крісел, йшла від срібних рам картин. Відчувалася у повітрі, розпилена на тисячі невловимих атомів, висіла тонким, делікатним прядивом, розсунутим у інтер’єрі. Сумна, сіра кімната…

Навіть квіти в горщиках на вікні та пара більших вазонків біля етажерки ніби пристосувалися до пануючого тут стилю, ненормально похилені на один бік стеблини, і бутони сумно згиналися у безвладній задумі.

Голос навіть (хоч кімната була велика і рідко заставлена меблями) ховався десь злякано по кутках, наче зайда, стривожений власною сміливістю. Кроки мої мовкли без відлуння у підлозі, пересувався, мов тінь.

Мимоволі хотілося сісти десь у куті в зручне плюшеве крісло і, запаливши цигарку, цілі години проводити в задумі, ганятися безцільним поглядом за хмарками диму, спостерігаючи, як вони закручуються у спіралі, збираються у кільця, розповзаються смугами під склепінням… Щось притягало до палісандрового піаніно – грати мелодії лагідні, у притишених тонах.

На цьому сірому, хворобливого кольору тлі після першого тижня мого перебування почало снуватися якесь дивне напівсонне гаптування. Відтоді спав щоночі непробудно.

Зміст снів був більш-менш однаковий, сновидіння були на одну тему, яка піддавалася лише незначним модифікаціям або дрібним переробкам, були це різні редакції тієї ж історії.

Тлом, на якому відбувалася ця досить монотонна дія, було моє помешкання. У якусь мить ночі з’являлася на екрані сну моя сіра кімната з меблями, що дрімають по закутках, із меланхолійною нудотою задуманих дзеркал, і не зникала довгими годинами нічного спочинку. Перед вікном, спертий на лікоть, сидів якийсь чоловік із подовгастим блідим обличчям і сумно дивився крізь шибку на вулицю.

Розтягалося це часом на цілі години. Потім підводився, переміряв кілька разів кімнату повільними, автоматичними кроками, з поглядом, уперто встромленим у підлогу, ніби зайнятий однією якоюсь думкою. Часом зупинявся і тер рукою чоло, підносячи вгору очі – ясні, великі, затягнуті тихою меланхолією. Коли йому, бувало, ходіння набридало, знов сідав, але тепер переважно до столу під лівою стіною, і знову проводив довгі хвилини у нерухомій позиції, з лицем, схованим у долонях. Деколи писав щось дрібним, нервовим почерком. Скінчивши, раптово кидав перо, випростовував тендітну постать і знову розпочинав ходіння. Бажаючи, мабуть, здобути більше простору, блукав кімнатою по колу, розташування меблів цьому не перешкоджало. Проте я зауважив, що лінія та нерівно заломлюється поблизу правого від дверей кута, де стояла шафа, бо тут та крива, яку описував при ході, із вигнутої перетворювалася на ввігнуту: виглядало так, ніби того кута уникав.

На цьому вичерпувалася тема сну. По кількох годинах такої монотонної мандрівки, що переривалася довшим чи коротшим відпочинком біля вікна, столика або ж в одному із крісел – сумний чоловік (а разом з ним зображення кімнати) розвіювалися і западали в сонливу безодню, а я прокидався зазвичай вже під ранок. Так повторювалося щоночі без змін.

Та постійність картин, які щоразу повторювалися, і цей їхній характерний стиль допровадили мене невдовзі до закономірного висновку, що актором пантоміми, розігруваної щоночі, є ніхто інший, як тільки Борута. Сни ті, сповнені меланхолійної монотонності, були ніби рельєфним усвідомленням душі помешкання, яка так гнітила мене вдень, практичною матеріалізацією речей, занадто тонких для стану яви.

Припускаю, що теж саме діялося без перерви протягом дня, але виразному сприйняттю перешкодили оманливі почуття і премудрий у своїй зарозумілості інтелект.

Проте зірки існують і вдень, хоч заглушені гомоном переможних променів сонця – видно їх допіру після смеркання. Мимоволі згадується так зване «симпатичне письмо», створене за допомогою чорнила, яке, висихаючи, тимчасово щезає, і папір виглядає чистим, а щоби лист прочитати, треба його нагріти біля вогню – тоді невидимі доти літери з’являться, вибавлені теплом.

Спочатку розважало мене спостерігання снів і шукання відповідних зв’язків, які, безперечно, існували між ними і денним настроєм кімнати. Але поступово я зауважив, що в незначній мірі, але постійно піддаюся шкідливому впливові мого оточення, що нічні видіння і обстановка кімнати, у якій перебуваю вдень, діють на мене негативно.

Я вирішив чинити опір. Належало вступити в боротьбу з невидимим попередником, зіткнутися з ним у бою і стерти спогади про нього, якими тут усе просякло.

Передусім треба було усунути і замінити меблі в кімнаті. Вони-бо, як я здогадався, становили один із