Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

безвість. Біля входу на камені було викарбувано: Щоб осягнути мудрість гір, Рушай, і шлях — твій поводир. Якщо зіб’єшся хоч на чверть, Тебе чекає марна смерть.

«Якщо вже хтось і зуміє осягнути таємницю гір, то це я!» — усміхнулася гордівниця й ступила в коридор. Тісний прохід звивався, і, здавалось, йому не буде кінця. Вогке підземелля було похмурим і навіювало жах. Златі стало якось моторошно, і вона повернула назад, але… Бідолашна марно плутала в темряві у пошуках виходу. Лабіринт утяв лихий жарт із нею. Збожеволівши від жаху, дівчина бігала темними тунелями. Її кроки гучною луною розносилися підземеллям. Невдовзі вона зрозуміла, що остаточно заблукала.

— Ця вже мені гординя! Ну чому мені завжди здається, що я краща й розумніша за інших? — гірко вигукнула вона.

Золотоволоса красуня ще довго блукала у півтемряві, перш ніж вирішила відпочити. Вона вибрала рівніше місце й опустилася на голе каміння. Звичайно, воно не могло замінити постіль, але відтоді, як Злата втекла з дому, доля не балувала її, і вона звикла задовольнятися малим. Підклавши долоню під щоку, дівчина заснула. Її розбудило чиєсь перешіптування.

— Гей, Чепуруне, кажу тобі, вона подібна до людини, — промовив чийсь голос.

— Ні, Багатоліте, для людини вона занадто мала, — заперечив інший.

Злата відкрила очі, дві тіні метнулися вбік. М’яке жовтогаряче світло ліхтарів освітлювало печеру. На превелике диво, дівчина побачила двох маленьких чоловічків з чепурно підстриженими борідками. Однакові сукняні курточки, панталони з застібкою нижче колін і черевики з великими срібними пряжками робили їх схожими один на одного. Але один був серйозний, а другий веселун. Судячи з мережаного жабо, Чепуруном звався другий. Незнайомці були налаштовані миролюбно.

— Хто ти така? І звідки ти родом? — запитав Багатоліт.

— Мене звуть Злата, а родом я з міста, що знаходиться за багато верст звідси.

— З міста ельфів?

— Яких ельфів? Зі звичайного міста.

— Отже, ти — людина?! — хором вигукнули незнайомці.

Їхні обличчя відразу стали ворожими. Злата мимоволі зіщулилася під їхніми холодними поглядами.

— Що ж дивного в тому, що я — людина? А ось ви хто? Не люди, чи що?

— Люди — це жадібні злодії, які винищують одні одних через багатство! Вони руйнують все навкруги себе, замість того, щоб творити! Це огидні злостиві істоти, зустріч з якими ніколи не обіцяє нічого доброго! Ні, ми — працьовитий і справедливий народ. Ми — гноми.

У Злати похололо всередині. Вона з дитинства пам’ятала легенди про гномів — злостивих істот, зустріч з якими ніколи не обіцяє нічого доброго.

Тим часом гноми перезирнулись і, не кажучи й слова, пішли геть. Понад усе на світі Злата боялася зараз знову опинитися сама у мороці підземелля.

— Зачекайте, куди ж ви? — крикнула дівчина й кинулася за ними.

— Ми не робимо зла навмисне. Тобі все одно не вибратися з цього лабіринту. Природа подбає про тебе сама, — почула вона у відповідь.

— І це ви називаєте не робити зла? — остовпіла Злата. — Та ви просто черстві, бездушні, злісні створіння! Ось ви хто!

Злата знала, що на неї чекає голодна смерть у темному підземеллі, і відчай додав їй сміливості.

— Як ти смієш так говорити! — не на жарт розсердилися гноми.

— Якщо ви такі справедливі, як кажете, то ви зрозумієте, що я права, — гордо закинувши голову, відповіла красуня.

Гноми зупинилися. Вони трохи пошепталися, а потім звернулися до Злати більш приязно:

— Ми не можемо взяти тебе з собою. Люди приносять нещастя.

— Я вас ні про що не прошу. Обійдуся без вас.

Злата відвернулася, щоб гноми не бачили її сліз. Волосся дівчини у теплому світлі ліхтариків сяяло, мов золото. Вона була такою гарненькою, що гноми мимоволі замилувались її бездоганною красою. Вони були вправними майстрами й любили все прекрасне.

— Ти не така, як усі люди, тому ми могли б узяти тебе з собою, — трохи зам’явшись, запропонував Чепурун.

— Дякую, мені й тут добре, — надулася Злата.

— Подивись-но яка гордівниця! — ображено фиркнув гном. — Ну й залишайся тут сама.

Чоловічки пішли. Злата зрозуміла, що тепер вони вже не повернуться. Вогник ліхтариків зник за поворотом. Непроглядна темрява оповила лабіринт. Думка про те, що вона може навіки залишитися в кам’яному мішку, наче блискавка, вразила Злату. Поборовши свою непомірну гордість, вона метнулася