Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Небувале! — пробасив Ведмідь.

— Це не даррремно, — промуркотів Кіт, примружено подивившись на Марику.

— Трісніть мої очі! Я розумію, що вони кажуть, — злякано прошептала дівчинка.

— Я теж, — так само тихо відповів їй Гліб.

— Зате я не розумію, як тут опинилася ця парочка! — вигукнула Лисиця, яка певне, уловила їхнє перешіптування.

Ведмідь похитав головою:

— Подивіться, у дзеркалі немає їхнього відображення. Такого не бувало.

Діти мимоволі обернулися. Тепер водоспад справді являв собою величезне дзеркало. Але найдивніше полягало в тому, що ані Гліб, ані Марика й справді не побачили в ньому своїх відображень.

— Прросто їхній час іще не настав, — промуркотів Кіт.

— І все-таки вони тут, — підхопила Лисиця й звернулася до нежданих гостей: — Відповідайте, як ви опинилися тут?

— Через Чарівне Дзеркало, — відповів Гліб.

— Догралися! Надалі вам буде наука, як балуватися з дзеркалами, — сказала Лисиця.

— Хто балувався? Ми що, діти? — обурилася Марика й, труснувши сплутаними кучерями, з викликом подивилася на Лисицю. — Так треба було, тому ми й прийшли.

— А ви знали, куди йдете? — здивувався Ведмідь.

— Ну, не зовсім, — ухильно відповів Гліб.

— Подумати тільки, він так спокійно про це говорить, начебто потрапив на недільний пікнік! — сплеснула лапами Лисиця.

— Свята простота, — чи то з жалістю, чи то з осудом пробасив Ведмідь.

— Наї-і-і-вність, — потягуючись, протягнув Кіт.

У Гліба виникло погане передчуття. Щось ховалося за видимою приязністю цих балакучих звірів.

— Ми нічого не знаємо про тутешні місця, Якщо ви нас трохи освітите, ми будемо вдячні, — попросив він.

— Сумніваюся, — нявкнув Кіт.

Незважаючи на те, що світило сонце, його очі на мить блиснули зеленим фосфоричним світлом. Глібові стало зовсім моторошно.

— Скажіть, хто ви, друзі чи вороги? — запитав хлопчик.

— Ні те, ні інше. Ми слуги Дзеркала Суду, — сказала Лисиця і вказала на Ведмедя: — Він охороняє Дзеркало. Я записую всі гріхи людини, які воно показує.

— А я їх підраховую, щоб визначити тяжкість покарання. — Кіт клацнув кісточками рахівниць.

— Тепер ви зрозуміли, що опинилися між буттям і вічністю? — сказала Лисиця і пояснила: — Коли в людини закінчується земний шлях, той, хто вершив зло й жив не по совісті, повинен стати перед Дзеркалом Суду. Воно показує всі гріхи, навіть найпотаємніші. Дзеркало Суду каже, що ви чисті в ділах і в думках, а отже, вам тут не місце. Повертайтеся, і все, що сталося з вами, забудеться, як страшний сон.

— Ні! — скрикнув Гліб.

— Ні?! — хором перепитали слуги дзеркала.

— Я прийшов, щоб звільнити брата й не піду без нього, — твердо заявив Гліб.

— Але ти не можеш забрати звідси брата. Хіба ти не зрозумів, що живим тут не місце? — пробасив Ведмідь.

— Але Гордій живий. Я це точно знаю. Він живий!

— Цього не може бути. Хоча… — Кіт задумливо змовк на півслові.

Крихітна іскорка надії змусила серце Гліба забитися прискорено, і він нетерпляче запитав Кота:

— Ти знаєш, де його шукати, адже так? Будь ласка, скажи.

— Є троє навіки застряглих у цьому світі. Кожен з них прийшов до Дзеркала Суду завчасно, тому не міг піти у світ інший.

— Чому вони не повернулися назад? — здивувалася Марика.

— Не могли. Усі вони зробили в житті тяжкі провини, тому назавжди залишилися в’язнями Дзеркала.

— Серед них має бути мій брат-близнюк, — схвильовано промовив Гліб.

— Навряд чи, — із сумнівом похитав головою Кіт.

— Твого брата серед них немає, — підтвердив Ведмідь.

— Чому ви так вирішили? — здивовано запитав Гліб.

— Та тому що ні Таємний Радник, ні Крижана Дама, ні навіть юнак з Кришталевого озера не можуть бути твоїми братами. Хоча, зізнатися, золотокудрий красень трохи схожий на тебе, але він старший за тебе.

— Старший? — занепавши духом, промовив Гліб, і раптом його осяяла думка: що як, на відміну від нього, Гордій виріс і змужнів? Якби не чаклунство, він і сам не виглядав би як десятирічний хлопчисько.

— Це Гордій, — промовив Гліб, не сумніваючись у своїх словах. — Як мені визволити його?

— Він повинен щиро покаятися в тому, що зробив, і вихід відкриється.

— І все?