Інгрід Нолль - Аптекарка

Смерть Германа Ґрабера змусила мене задуматися про власного діда. Найімовірніше, я обрала свою професію, щоб наслідувати його. Інакше я б стала соціальною працівницею, психологинею чи лікаркою, вихователькою в дитячому садку чи медичною сестрою — добре, що так не сталося, бо інакше я б просто не витримала. Працюючи аптекаркою, теж доводиться мати справу з людьми, які страждають, але більшість із них покидає аптеку, не висипавши своє душевне сміттєве відро.

Мій дідусь був гарним на вигляд, сивочолим старцем, якого всі шанували й цінили. Так само, як і Герман Ґрабер, він розбагатів, але на відміну від Левіна, я любила свого діда і щоразу з любов’ю про нього згадувала, коли разом із Тамерланом сиділа у його кріслі. Якби комусь на думку спало вбити мого дідуся, я б ненавиділа цю людину все моє життя.

Після того як Левін у такий огидний спосіб відреагував на заповіт, мої почуття до нього охололи. Дорогою додому від нотаріуса він запитав:

— Що таке? Чому ти така мовчазна? У тебе ж є всі підстави радіти: будучи аутсайдеркою, ти перемогла у грі.

Я не вважала наш учинок грою, так само, як і не почувалася переможницею. «Мій любий лебедю, — подумала я, — так легко ти мене не здобудеш».

Звісно ж, невдовзі він поцікавився, коли мало би бути весілля.

— Не знаю, — холодно відповіла я.

— Теоретично у нас півроку часу, — сказав Левін, — але завтра на горизонті може з’явитися Дітер, тож краще поспішити.

— Навіщо поспішати? — запитала я. — Коли ти продаси свої акції й «порше», то зможеш з ним розрахуватися.

Він витріщився на мене з роззявленим ротом.

— То он воно як, — сказав він. — Я тут маю витрачатися, а ти собі затишно розсядешся на набутих статках.

— До весілля мені не світить і пфеніг, — пояснила я. — Ти й сам усе знаєш. І ти також знаєш, що я не женуся за грішми, як чорт за бідною душею.

Левін дивився на мене як баран на нові ворота.

— Невже це означає, що ти мене більше не хочеш і готова відмовитися від спадщини? Ми могли б знову розлучитися; зрештою, було б сумно, якби тими грішми розжився Червоний Хрест.

— Не маю нічого проти Червоного Хреста, — відповіла я йому.

Левін засміявся.

— Ваша високість полюбляють жартувати, — сказав він і пригорнувся до мене.

Я залишалася непорушною.

— Сторонніх жінок не цілують, — застерегла я.

Лише тепер він усе зрозумів.

— За тиждень гуляємо весілля! — запропонував він без зайвих роздумів, але я стояла на своєму.

Наступні дні пройшли серед взаємної гризотні. Кожен очікував пропозиції миру.

До речі, славнозвісний Дітер теж так і не заявився. Я поступово починала сумніватися в його існуванні, навіть попри те, що Марґо схвильовано говорила про його повернення. Одного разу мені спало на думку, що Левін та Марґо взагалі вигадали якогось привида. Але я прогнала такі думки, адже Левін ніколи б не пішов на спільну справу з тією дурною куркою. Може, він і був дещо легковажним, але точно не інтриганом.

Першим таки здався Левін. Він забрав мене на своєму «порше», хоча перед аптекою стояв мій кабріолет, і запропонував поїсти у справді дорогому ресторані.

— Ти вирішив ще на початку розтринькати всі гроші? — запитала я.

У нього навіть повіка не сіпнулася, хоча я знала, що заклик до ощадності на нього діяв, як червоний плащ-капоте на бика.

— Ми так і не відсвяткували наші заручини, — сказав він.

Мені спершу треба було додому, взяти душ і перевдягнутися.

Зайшовши нарешті до ресторану, виснажена після напруженого дня, я впала на м’яку оббивку крісла, пила вино й позбувалася власної твердості.

Левін усе хитро спланував. Після кількох келихів — десь на два більше від моєї норми — він запитав прямо:

— Чого ти хочеш найбільше?

— Дитину.

Наступного дня ми замовили оголошення про майбутнє одруження. Була субота, я мала вихідний, але не хотіла йти з Левіном на закупи, натомість залишилася прибирати. Можливо, нам варто було б незабаром найняти прибиральницю?

У двері подзвонили. Доріт, подумала я; вона прийшла не в зовсім підхожу пору. Якщо це вона, то нам доведеться годинами говорити про чоловіків та дітей.

Але перед дверима стояла не Доріт, а якийсь поважний чоловік.

— Тут живе Левін Ґрабер? — запитав він трохи невпевнено, хоча це прізвище було написано на табличці на дверях.

Я не знала, коли повернеться Левін. Чоловік усе одно вирішив на нього чекати.

— Мене звати Дітер Кросманський.

Я злякалася.

Мені здавалося, що Дітер уважно мене вивчає.

— Якщо ви проти, я зайду ще раз увечері.

«О Боже, — подумала я, — він бачить, що я знаю, хто він, і думає, що я упереджено ставлюся до звільнених ув’язнених».

Тож я люб’язно запросила його зайти, відвела до кімнати Левіна й принесла йому газету і пиво. Двері залишила відчиненими. Мені було якось ніяково від того, що Дітер нишпоритиме в речах Левіна. Я рішуче зайшла до кімнати з ганчіркою для витирання пилу в руках й почала наводити лад довкола Дітера. Краєчком ока ми спостерігали одне за одним. З удаваною дружністю я запитала, чи він родом з Гейдельберга.