Лариса Володимирівна Денисенко - Сарабанда банди Сари

що це свiдчить?» «I про що?» «Ох. 2 - це пара; 5 - це соль, п'ята нота в гамi; 15 - це лiтера «ка», що є п'ятнадцятою в абетцi. От i виходить пара-соль-ка. Зрозумiв тепер? Проста загадка».

Я вибiг з квартири. Лiфт зупинився на п'ятому поверсi, я побачив двi морди. Абрикосову та засмаглу. «Карiна. Абр. пудель. Злюща тiтка Ганна», - догодила менi моя пам'ять. «Ви без свого?» Почув я. «Цiкаво, без свого чого?» Вона протискувалася в лiфт. Ото дивнi є люди - наче ж достатньо мiсця, але вони все одно поводяться так, наче ледь протискуються. «Вже погуляли?» Я вирiшив, що на такi питання найвдалiшою вiдповiддю буде невимушене похитування головою. Чим i скористався. «А ми тiльки йдемо!» Скiльки ж в нiй ентузiазму! Та я нiколи з нею не говорив, навiщо менi знати, куди вона йде? Що це з нею? «Знаєте, Костiк дуже хотiв саме спанiеля, але менi сказали, що пуделi не завовнюють квартиру. Так воно i є - Карiша нiколи не линяє. А ваш? Мабуть, щодня прибираєте - це ж стiльки шерстi, мабуть, пилосмок ледь впорується, фiльтри часто змiнюєте?» Нарештi - перший!

Але на стiльки запитань треба вiдповiсти хоча б щось. «Та я цим не займаюся, - сказав я. - Немає часу». Злюща Ганна посмiхнулася. Напевне, подумала: от мерзота, дружина за нього спину гне. «Як Костiк почувається?» «Добре, тiльки до школи ходити не хоче». Я зробив вираз обличчя «дiтиєдiти». Вона менi вiдповiла «тащожзцимпоробиш». I ми розiйшлися задоволенi одне одним. Принаймнi, менi так здалося.

Наш бiлябудинковий супермаркет вмiщує в себе дуже дивнi сорти напоїв. Деякi з них я боюся брати до рук, а не те що до рота, про деякi мене детально поiнформував Тимофiй. Пiсля не дуже довгих роздумiв я вирiшив: якщо Вiолончель такий вже вибагливий поглинач питва, то можна зробити оригiнальний домашнiй напiй. Отже, я придбав пакет полуничного соку, двi пляшки вiтчизняного вермуту, величезну пляшку горiхового лiкеру, виробленого братами-словаками, та пакунок з м'ятним чаєм. Ще я купив цукерки, банани, кiлька виноградних грон, кiло яблук, тертий шоколад. Бiля каси (не усвiдомлюючи, що роблю) купив кiлька батончикiв «Мiлка» з мигдалем. I тiльки розраховуючись, збагнув, що я взяв їх спецiально для Емiля. I був тим при-го-лом-ше-ний.

Я почув це ще на сходовому майданчику. Звiсно, Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Невтомний малий. Раптом щось рипнуло, я ледь не випустив пакунки з компонентами пiйла для Вiолончелi. Вiолончелi - звучить як прiзвище грузинського аристократа. Виявилося, рипнули дверi квартири № 76. Вона стояла в дверях. Маленька, кудлата та зла. Поруч з нею була її чорна вiвчарка. Менi здавалося, що обоє майже однакового зросту. Ментяра Тамара. «Доброго дня, Тамаро Антонiвно!» Ввiчливiсть у розмовi зi слiдчими органами, хай навiть цi органи стоять у пришелепкуватих капцях у виглядi риб'ячих пик (це ж треба таке!). «I тобi». Вiдповiли органи в капцерибах. Я вiдчував, що моє обличчя випромiнює радiсть вiд зустрiчi з Тамарою Антонiвною, а також готовнiсть догодити. Краще б менi нiколи не знати, де i ким вона працює, тодi я б почувався впевненiше.

«Я щойно з нiчної«. Почала вона. То був мiй шанс! Я це швидко збагнув. «Ми це припинимо. Ви тiльки не хвилюйтеся. Вкладайтеся, вiдпочивайте. А ми - негайно ж! Це - мiй…» «Та я знаю. Знаю. Познайомилися вже. Ти йому скажи - тихiше. Завтра - скiльки завгодно, мене вдома не буде. I ще - я не заперечую». «Що?» План з лiквiдацiї Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя було зруйновано. «Вiн зрозумiє що. Перекажи та й усе. Тримай». Вона поклала менi щось в долоню. Щось холодне. Гiльза з iнiцiалами Т. А. на пам'ять? «Це - ключ». I зачинила дверi.

Террi намагався продерти мордою пакунок. «Наб'єш синцiв, дурне собаченя, тут - пляшки». Попереджав його я. Але Террi не слухався. «Емiлю, поклич його, вiн з бананiв для Вiолончелi паштет зробить». «Террi - фу». Я затягнув пакунки до кухнi. Дзеленькiт пляшок гармонiйно вписувався у завивання Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Мiж тим стiл вже було сервiровано. Серветки, тарiлки, салатниця i два морячки, що слугували пiдставкою для пляшок. «Морячки йдуть у звiльнення». «Не купив?» Малий старанно ворушив пальцями. «Купив, але для цього напою нам потрiбна скляна або порцелянова карафа. Пiдiйшла б i колба твого батька, але ж там - святе повiтря». Малий не реагував. «Тут тобi передали ключ. I сказали, що не заперечують». Емiль був на диво мовчазний. Його реакцiєю на мої слова було ледь помiтне хитання головою. Творець, хай йому грець!

Однак, я мав справи куди цiкавiшi, нiж з'ясовувати, що то за ключ. На порядку денному - напiй для Вiолончелi. «У нас залишилося сорок п'ять хвилин на все про все». Гм, не могла ж шановна Тамара Антонiвна вирiшити позбавити Емiля цноти? Чи могла? Я - людина, зiпсована юнацьким романтизмом. Ключ та «не заперечую» - хiба це не увiчненi супутники романтики? Я позиркував на Емiля.

Але вiд справ не вiдволiкався. Отже, спочатку витяг карафу. Вона збудила Террi. Три чорти. Я забув, що моя порцелянова карафа - качка. А качки для Террi - це суто його, кобеляче. Щодо цiєї карафи, то менi пощастило вдало придбати її пiд час подорожi Золотим кiльцем Росiї. Ленiнградський порцеляновий завод, воєннi роки, качка блокадного Ленiнграду! I от зараз навiжений Террi стрибає перед столом.

«Нiчого, нiчого». Кажу я. «Террi, фу!» Собачаче заклинання з першого разу не спрацьовує. «Террi, цю качку не можна! Антикварiат!» Намагаюся достукатися до пса. Вiн завмирає, повертається до мене дупою та зникає пiд столом. Образився. Я кидаю пiд стiл недоїджений шматок буженини. Прислуховуюся. Не плямкає. Впертий.

Але то вже його справи. До качки-карафи я виливаю пакет полуничного соку, потiм додаю туди майже всю пляшку вермуту, пiвсклянки горiхового лiкеру, туди ж вливаю невеличку чашку з мiцно завареним м'ятним чаєм. Добре, що карафа велика, на пiвтора лiтра. Засовую все до холодильника, попередньо виселивши звiдти одну з каструль. Зазирнув пiд стiл - Террi лизнув мене в носа. Пробачив!

«Якщо хочеш перепросити - пометляй йому язиком!» Це Емiль. Вiдiграв своє. Вiн встиг навiть поставити в центр столу блюдо з чимось жовтим. «Це - курка каррi». «Як то пометляти язиком?» Емiль показує. Висовує язика, а потiм молотить ним праворуч-лiворуч, лiворуч-праворуч. Я не помiчаю, як починаю повторювати. «Давай додамо хекання?» Пропонує Емiль. I ми починаємо хекати втрьох.