Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

обличчі Гері знову з’явився той самий вираз тривожної задуми. Я бачив, що вона хоче бути зі мною щирою. Вона торкнула пальцем свій маленький носик і, зітхнувши, нарешті сказала:

— Сама не знаю. — В її словах був непідробний подив. — Я поводжусь, як ідіотка, правда ж? Мені чомусь раптом… Та ти теж гарний: сидиш надутий, як… як Пелвіс.

— Як хто? — перепитав я, бо мені здалося, що я не дочув.

— Як Пелвіс, ти ж його знаєш, того товстуна…

Це вже взагалі було щось неймовірне: Гері, поза всяким сумнівом, не могла ні знати, ні навіть чути від мене про Пелвіса з тієї простої причини, що він повернувся із своєї експедиції щонайменше через три роки після її смерті. Я теж не був з ним до того знайомий і не знав, що головуючи на зборах Інституту, він мав неприємну звичку страшенно затягувати засідання. Власне кажучи, його звали Пелле Вілліс — звідси й скорочене прізвисько, яке до повернення Пелвіса теж нікому не було відоме.

Гері сперлася ліктями на мої коліна і втупилася мені в вічі. Я поклав їй руки на плечі й повільно провів долонями по них, так що мої пальці майже зімкнулися довкола її пульсуючої шиї. Зрештою, це можна було сприйняти як пестощі, і, судячи з її погляду, вона так до цього й поставилася. Насправді ж я просто хотів пересвідчитись, що в неї звичайне, тепле людське тіло і що під м’язами є кістки й суглоби. Дивлячись у її спокійні очі, я відчув нездоланне бажання щосили стиснути їй горло.

Мої пальці вже майже зімкнулись, коли мені раптом пригадалися закривавлені руки Снаута, і я відпустив Гері.

— Як ти чудно дивишся… — спокійно мовила вона.

Серце моє так калатало, що я не міг видобути з себе й слова. Я на мить заплющив очі.

І раптом у мене виник чіткий план дій, від початку до кінця, з усіма подробицями.

Не гаючи й секунди, я підвівся з крісла.

— Мені вже треба йти, Гері, — сказав я, — і якщо ти так дуже хочеш, то ходімо зі мною.

— Гаразд.

Вона рвучко підхопилася з підлоги.

— Чому ти боса? — запитав я, підходячи до шафи й вибираючи з-поміж різнобарвних комбінезонів два — для себе і для неї.

— Не знаю… мабуть, я кудись запроторила свої туфлі… — невпевнено відповіла вона.

Я пропустив це повз вуха.

— У платті ти не зможеш цього надягти, доведеться скинути.

— Комбінезон?… А навіщо? — здивувалася вона й відразу ж почала стягувати з себе плаття.

Та тут з’ясувалася дивна річ — плаття не знімалося, бо як виявилося, на ньому не було жодної застібки, блискавки чи хоча б якогось гачка. Червоні ґудзики посередині правили за звичайнісіньку оздобу. Гері збентежено всміхнулась. Удаючи, що в цьому немає нічого особливого, я підняв з підлоги схожий на скальпель інструмент ї розрізав плаття на спині, там, де кінчався виріз. Тепер вона могла стягти його через голову. Комбінезон був на неї трохи завеликий.

— Ми що, кудись полетимо?.. І ти теж? — допитувалася вона, коли ми, вже одягнені, опинилися в коридорі.

Я тільки мовчки кивнув. Я страшенно боявся, що ми зустрінемо Снаута, але коридор, який вів до злітного майданчика, був порожній, а двері радіостанції, повз які нам довелося пройти, — зачинені.

На станції, як і досі, панувала мертва тиша. Гері стежила за тим, як я на невеличкому електричному візку викочував з середнього боксу на вільну колію ракету. Я по черзі перевірив, чи справні мікрореактор, дистанційне керування рулів і сопел, а тоді разом зі стартовим візком перекотив ракету на круглу роликову площину стартового диска під центром лійкуватого склепіння, попередньо прибравши звідти порожню капсулу.

Це була невелика ракета для зв’язку між станцією і сателоїдом, яку використовували для перевезення вантажів; люди в ній літали тільки у виняткових випадках, бо вона не відчинялася зсередини. Саме це й влаштовувало мене. Я, звичайно, не збирався запускати ракету, але робив усе так, неначе готував її до справжнього старту. Гері, яка стільки разів супроводжувала мене в польотах, трохи розумілася в цьому. Я ще раз перевірив усередині стан кондиціонерів і кисневої апаратури, привів їх у дію, а коли після ввімкнення головного ланцюга спалахнули контрольні лампочки, виліз із тісної кабіни й кивнув на неї Гері, яка стояла біля трапа:

— Залазь.

— А ти?

— Я за тобою. Мені треба опустити люк.

Я був певен, що вона не розгадає мої хитрості.

Коли Гері піднялася по трапу в кабіну, я зразу ж просунув голову в люк, спитав, чи зручно їй там, і, почувши глухе, здушене «так», відхилився назад, щосили хряснувши люком. Двома руками я ввігнав обидві засувки до упору й заздалегідь приготовленим ключем почав затягувати п’ять гайок, що закріплювали в пазах обшивки кришку люка.

Загострена сигара ракети стояла вертикально, немовби й справді за мить мала злетіти в простір. Я знав, що тій, яку я замкнув усередині, ніщо не загрожує — у ракеті було достатньо кисню й навіть трохи харчів; а втім, я зовсім не збирався тримати її там хтозна й доки.

Я прагнув будь-що здобути для себе бодай кілька годин свободи, щоб скласти план на майбутнє й налагодити контакт із Снаутом — тепер уже на рівних правах.

Затягуючи передостанню гайку, я відчув, що металеві підпори, на яких трималася ракета, підвішена тільки за три невеличких виступи, легенько тремтять, але подумав, що це я сам, щосили орудуючи великим ключем, мимохіть розгойдав сталеву брилу.

Та, відійшовши на декілька кроків, я побачив таке, чого не хотів би бачити більше ніколи в житті.

Уся ракета ходила ходором від ударів — та ще і яких! — ізсередини. Якби там замість чорноволосої стрункої дівчини опинився сталевий робот, то, мабуть, навіть він не зміг би так стрясати цю восьмитонну масу. На полірованій поверхні ракети переливалися і танцювали відблиски вогнів ракетодрому. Щоправда, ніяких звуків ударів я не чув — усередині ракети панувала цілковита тиша, тільки широко розставлені опори конструкції, в якій вона висіла, втратили чіткість обрисів, вібруючи, наче струни. Частота коливань була така велика, що я злякався, чи витримає обшивка. Тремтячими руками я затягнув останню гайку, кинув ключ і зіскочив з трапа. Повільно задкуючи, я бачив, як амортизатори, розраховані тільки на постійний тиск, підстрибують у гніздах. Мені здалося, що броньована оболонка міняє свій монолітний блиск. Мов навіжений, я підскочив до пульта дистанційного керування, обома руками штовхнув угору важелі запуску реактора й зв’язку; і тоді