Стівен Кінг - Шукач [Стрілець]. Темна вежа I

піднесла до рота долоню, наче для того, щоб притлумити крик, що рвався назовні, і почала розкачуватися всім тілом.

— Лукавого, що приповз до Єви на животі в подобі змія, вискалюючись і звиваючись у пилюці. Лукавого, що ходив серед дітей Ізраїлевих, поки Мойсей був на Горі, і нашіптував їм створити золотого ідола, золотого тільця, і поклонятися йому в розпусті й блуді.

Стогони, кивання.

— Лукавий!

— Він стояв на балконі з Єзавеллю і дивився, як із роздери-душу-криком упав і помер цар Ахаз. Разом вони глузували, коли зграя псів почала хлебтати його кров. О брати мої й сестри, стережіться Лукавого!

— Так, о Ісусе… — вигукнув чоловік у солом'яному капелюсі, який першим трапився на очі стрільцеві, коли той зайшов у місто.

— Брати й сестри, він завжди був тут. Але мені не відомо, що він затіває. І вам теж. Кому дано збагнути страшну пітьму, що клубочиться там, пиху і неймовірне блюзнірство, нечестиве тріумфування? І безум! Запаморочливий безум, що ходить, повзає, плазує, знаходячи прояв у найжахливіших людських потягах й бажаннях!

— О Ісусе Спасителю…

— Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…

— Отак…

— Це він спокушав Його і пропонував Йому весь світ і мирські блага…

— Та-а-ак…

— І він повернеться, коли настане кінець світу… а він наближається, дорогі мої брати й сестри, невже ви не відчуваєте?

— Та-а-ак…

Паства, що коливалася і схлипувала, нагадувала море, а жінка, здавалося, вказувала на всіх разом і ні на кого зокрема.

— Це він прийде в подобі Антихриста, багряного царя з залитими кров'ю очима, щоб повести людей у палаючу безодню пекла, до кривавого кінця всіх грішників — довічних мук, коли на небосхилі зійде сліпуча зоря Полин, а душі дітей малих буде роз'їдати жовч, лона жіночі народжуватимуть потвор, а всі діяння рук людських перетворяться на кров…

— Ох-х-х…

— Боже правий…

— О-о-о…

Якась жінка впала на підлогу і забилася в істериці, барабанячи ногами по дошках. Один із черевиків полетів геть.

— Це він стоїть за кожною плотською втіхою… Це його розум породив машини з клеймом «Ламерк». Він! Лукавий!

«"Ламерк" — подумав стрілець. — А може, вона сказала: "Лемарк"». Це слово якось дивно відгукнулося в ньому, але поки що не викликало ніяких асоціацій. Хай там як, та він відклав його у надра своєї справді місткої пам'яті.

— Так, Господи! — верещали люди.

Один із чоловіків, упавши на коліна, тримав голову руками і несамовито волав.

— Коли ви вживаєте спиртне, хто тримає пляшку?

— Лукавий!

— Коли ви сідаєте грати у фараона чи «Гляньте», хто перевертає карти?

— Лукавий!

— Коли ви займаєтеся перелюбством, коли оскверняєте себе рукоблудством, кому продаєте ви свою душу?

— Лу…

— …кав…

— О Ісусе…

— …ому…

— Оу… Оу… Оу…

— А хто ж він такий?! — крикнула вона, але насправді в душі була спокійною — стрілець відчув урівноваженість, досвідченість, самовладання і вміння верховодити. Зненацька він подумав, із жахом і абсолютною певністю, що чоловік, який називав себе Волтером, вселив у неї демона. Вона одержима. Крізь страх знову накотилася гаряча хвиля статевого потягу, і в стрільця виник здогад, що це чимось подібне до слова, яке чоловік у чорному залишив у пам'яті Еллі, наче пастку з наживкою.

Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.

— Я у пеклі! — кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. — Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… — Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.

Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши у напіверотичних позах, що виражали екстаз.

Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати і мовчки подивився на проповідницю.

— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.

— Лу… Лукавий.

— Ім'я якому?

— Ім'я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.

— Ти зречешся?

— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.

Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.

— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?

— Клянуся іменем матері!

— Ти віриш у вічну любов Ісуса?

Він почав рюмсати.

— Гадом буду, якщо не вірю…

— Він прощає тебе за це, Джонсоне.

— Хвала Господу, — сказав Джонсон, все ще схлипуючи.

— Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.

— Хвала Господу, — урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.

— А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?

— Так! Хвала Господу! — ридав Джонсон. — Обидвома ногами!

— Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?

— Та-а-ак. — Задоволено.

— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?

— Хвала Господові…

Стрілець непомітно вислизнув за двері і попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.

Майже.

XIII

Знову в ліжку.

— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки у неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.

— Давно вона тут?

— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.

— Звідки вона з'явилася? З якого боку прийшла?

— Не знаю. — Бреше.

— Еллі!

— Я не знаю!

— Еллі!

— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.

— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка і досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?

Її голос знизився майже до шепоту.

— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?

— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.

Еллі зітхнула. Це був