Анатолій Наумович Рибаков - Постріл

17

Років два тому Миша був у Люди на дні народження. Людина мама трималася з гостями як товариш, співала смішні куплети, пародії, затівала шаради, потім вона й Микола Львович грали з ними в слова: з одного слова складали інші, нові слова — не менше ніж з чотирьох літер. Потім Ольга Дмитрівна пішла на кухню, насмажила там млинців, дуже смачних, гості ум'яли всю цю гору вмить. Потім Ольга Дмитрівна й Микола Львович пішли в кіно. Ольга Дмитрівна сказала, що вони йдуть, аби не заважати, й запрошувала гостей навідувати їх, сказала, що це її особисте прохання — вона любить грати в слова, а Люда з нею не грає, задається, бо завжди її обігрує. Вона щедро сміялася, і гості сміялися, і Микола Львович. У Миколи Львовича було тоді зовсім інше обличчя, Миша навіть не впізнав його, коли зустрів на фабриці. Два роки тому, на дні народження, це було легке, добре, навіть молоде і навіть красиве обличчя, хоча з цим поняттям — краса — Миша дуже плутався, взагалі вважав цю проблему перебільшеною, тим паче, що єдина думка тут неможлива: навіть щодо Аполлона і особливо Венери ще можна неабияк сперечатися. В школі, наприклад, усі вважали Люду Зиміну дуже гарненькою, найгарнішою. Миша чудувався. Її мати, на яку, до речі, Люда була дуже схожа, справді була вродлива, передусім тому, що була весела. Люда ніколи не була весела. Навпаки, вона була якась заморожена: певно, вважала, що це їй більше пасує.

Таким же трохи гордовитим і неприступним тримався на фабриці і Микола Львович.

Як Люда в школі, так і Микола Львович на фабриці був самотній, старомодний у своєму добре відпрасованому костюмі, чужий у новому світі, буржуазний спец, якого терплять через те, що немає своїх спеців. На зборах його часто лаяли. Всіх лаяли — на фабриці багато недоладностей, — але Зиміна лаяли стримано, не як свого, а як чужого. Він виходив на трибуну і відповідав надто стримано, докладно.

Миші важко було звертатися до нього — чимось чужа людина. І все-таки треба звернутися. Треба влаштувати на фабрику Білку та Шниру, інакше пропадуть…

… Зимін підвів голову й глянув на Мишу, котрий зайшов до кабінету.

— Миколо Львовичу! — Миша наблизився до стола. — Чи не можна прийняти на фабрику одну дівчинку й одного хлопчика? Їй чотирнадцять років, а хлопчикові, певно, п'ятнадцять.

— Сідайте!

Миша сів на стілець біля стола.

— У школі вони не вчаться, нехай хоч працюють.

— Я не займаюсь наймом і увільненням, — відповів Зимін, — це вирішує директор. Зверніться до нього… Наскільки мені відомо, бронь підлітків заповнено.

— Бездоглядні діти…

— Атож, розумію, — проказав Микола Львович, збираючи. папірці в папки і розкладаючи їх по шухлядах стола, — але бронь є бронь, вийти за її межі ми не можемо. І потім — хлопчик? На фабриці працюють жінки, і бронь підлітків — дівчатка.

— Ну, хоча б дівчинку, — наполягав Миша. — Вона сирота, втекла з колонії.

— А з фабрики не втече?

Запитання поставлено неуважно, для годиться, аби підтримати розмову, аби щось сказати. Микола Львович був заклопотаний своїми паперами, склав їх нарешті в стіл, замкнув шухляди й підвівся, натякаючи, що розмову закінчено.

— Пропаде дівчисько, шкода, — мовив Миша. — Поряд Смоленський ринок, Проточний провулок, злодії, шахраї…

Микола Львович зняв з вішалки плащ, взяв у руки кепку.

— Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?

Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.

Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» — і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався — не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…

З несподіваною жорстокістю, яка іноді проймала його і про яку він потім шкодував, Миша проказав:

— Ця дівчинка в поганій компанії. Між іншим, у цій поганій компанії ваш Андрій.

Вони стояли у коридорі. Поряд гуркотів снувальний цех, виднілися станки, нескінченні нитки тяглися з великих котушок на малі, робітниці пильно стежили за ними; коли нитка обривалася, робітниця зупиняла станок, швидко зв'язувала нитку маленьким, майже непомітним вузликом.

— Андрій?! — він кивнув у бік цеху, показуючи, що гамір заважає розмовляти.

Вузькими металевими сходами з залізним поруччям вони спустилися у двір.

— Андрій? Малюк? У компанії? Може, він грає в компанію?

— Я сказав вам про це тому, що вважаю це досить серйозним.

— І що за компанія? Розкажіть, Мишо.

— У нас у дворі… Андрій, ще два хлопчики, дівчинка Білка, про яку я вас просив, ватажок — Вітька Буров, живе також у нашому будинку.

— Дружина говорить, що Вітька знущався з Андрія, бив його, мало не зарізав, якби ви не втрутилися тоді.

— Він його, певна річ, не мав наміру зарізати. Він ватажок, учиняє розправу над підлеглими. Нічого хорошого він Андрія не навчить, а Андрій бігає за ним, як собача.

Вони прямували до прохідної, їх обганяли робітниці, котрі закінчили зміну.

— Я весь день на роботі, Андрієм займається мати, — сказав Микола Львович, — але я, звісно, вживу заходів… Так дивно — Андрій у злодійській компанії. Дякую, що ви попередили мене, я вам дуже вдячний… Який скритний, дурник, удома — анітелень… Та коли вже йдеться про мою сім'ю, то в мене до вас ще одне запитання: що скоїлось у Люди в школі?

— У Люди в школі?.. Здається, нічого, в усякому разі я нічого не знаю.

— Щось трапилось. Після вашої живої газети вона прийшла додому сама не своя. Плакала.

— Дивно, — пробурмотів Миша, — а там гучніше за всіх сміялася.

— Це робить їй честь, — сказав Микола Львович. — Удома вона не сміялася, та й тепер не сміється. Я прекрасно розумію: і справедливу критику важко сприймати спокійно, а несправедливу? Та ще й публічну, зі сцени, і, мабуть, досить окарикатурену… У вашій школі немає упереджень проти дітей з інтелігентних родин?

— Ні, ми нікого не поділяємо за соціальною ознакою. В тій же живій газеті протягли і дітей робітників — Генку Петрова, наприклад, того ж Вітьку Бурова. Люда даремно образилася. Там