Улас Олексійович Самчук - Темнота

закликають народ не йти до церкви. Кому ви молитесь? — питає плякат. Як довго будете вірити в ті забобони? Безплатні кіна й театри, навстіж відкриті ресторани. Але вірні у церкві роблять своє. Для них Христос не міт, а дійсність, і Він сьогодні знов воскрес.

І враз біля одинадцятої години вечора, десь звідти, від політехніки, що на Брест-Литовській дорозі, виник і потягнувся до міста дивний похід із смолоскипами. Спереду кілька авт, на них на блискучому троні, «Бог» з бородою і пляшкою, розпатланий і п'яний «Христос», з виглядом розпусниці «мати Божа», сонми янголів у поляпаних кров'ю одягах, пузаті митрополити, попи, мули, рабини. Череваті кулаки, буржуї в циліндрах, банкіри з мішками золота. За ними «цар» Микола у порфірі з ножем, цариця у соромницькій позі, Распутін з пляшкою, Денікін, Колчак, гетьман Скоропадський, Петлюра… За ними Ллойд Джордж, Черчил, Пуанкаре, Пілсудський. А далі свині, осли, бики, гусаки… А ще далі кати й поліцаї… І написи: «Релігія — опіюм народу»! «Смерть попам і буржуям»! «Хай живе комунізм»! Оркестра, Інтернаціонал, свист, крики.

І все це пройшло вздовж бульвара Шевченка, дійшло до Володимирської вулиці, повернуло вліво, повз музей, повз Академію Наук, повз оперу, дійшло до площі Софії. За мурами собору заспівали Христос Воскрес, на площі заграла оркестра, закричали свині, бики, гусаки. Враз вирвались і полетіли в небо ракети, за мури полетіло каміння, десь брязнуло скло. Хтось пробує прорватись крізь браму Софії, але там стоїть варта. Боротьба, борюкання… Знов — Христос Воскрес, і знов Інтернаціонал… Нагнався вітер, залопотіли червоні полотна прапорів й транспарантів.

* * *

Ранок застав площу св. Софії безлюдною. На костистому бруку валялись рештки якихсь одягів, плякатів, каміння, папери. Сонце вибралось з туману лівого берега Дніпра і кинуло жмут тіней по верхах дерев і будинків. Місто затихло, закрилось. Усе живе, що могло і мало куди зникнути — зникло. Вулиці опустіли.

Лише не міг зникнути Іван Мороз. Він пережив ту ніч, бачив її зблизька, але коли над ранок захотів вернутись до своєї захристії, не знайшов її у тому вигляді, в якому покинув. Двері вирвані, потік паперів витікав з їх отвору, і вітер бавився листками старих книг. Ніде не було Поспіловського. Не цікавився, що там сталося, не пішов шукати свого клунка, а подався натомість вздовж вулиці догори без мети і напрямку. Хотілось бодай присісти, шукав такого місця і поволі опинився на пригорку Володимира над Дніпром. Простори ріки, Труханового острова, гирла річки Десни стелилися перед його зором. Князь Володимир благословляв хрестом схід сонця.

Знайшов першу ліпшу, ще мокру від нічного туману, лаву і присів. Коли і як заснув — не пам'ятає. Його зламане по половині тіло у пом'ятому одязі лежало, ніби недбало кинутий лантух, нижня його частина у порваних штанях звисала додолу, чоботи, ніби визуті валялись під лавкою.

Прокинувся нагло від дивного почуття, що весь час крізь сон турбувало його. Був і здивований і приголомшений. Здавалось, він лежить на виду всього світу. Сонце вже зійшло, піднялося і насторч міцно світило. Біля його ніг, на тій же лавці, сиділа людина з великим, костистим, погано голеним обличчям у старому чорному капелюсі на сивій чуприні. Іван від несподіванки отетерів, миттю сів…

— Простіть! — промимрив він і дивився великими, ще сонними, переляканими очима.

— Драстуйте, Іване Григоровичу! Так, так! Це я! — промовила людина дивно, скривлено, іронічно.

— Ви? Граф? — вирвалось у Івана.

— Як бачите, — відповів той з усмішкою. — Христос Воскрес!

Іван зовсім збився з пантелику.

— А! А! Воістину… — і вони обидва збентежено почоломкались.

— Чого так дивуєтесь? — питав іронічно граф. — У наш час… Ха-ха-ха! Так, так! Це я! Це я! Ха-ха-ха! Ось торкніться! І коли це ми з вами востаннє?.. Здається, теж на Великдень. Не пригадуєте? — Дивились один на одного, Іван питально, граф з іронічною посмішкою. — Не дивуйтесь, Іване Григоровичу… Нічому не дивуйтесь, — казав далі граф. Іван зміряв його поглядом від ніг до голови. — Так, так. Власною особою. Його сіятельство — граф Демідов, — помагав йому граф.

— А! — вирвалось у Івана.

— Між іншим бачив вашого сина, — казав далі граф. — Він і скерував мене на ваші стопи. Знаю, знаю… Всю вашу історію знаю. Але нічого… Перемелеться. Життя треба брати по-філософськи. Сон — життя.

— Алеж ви?.. — мимрив здивовано Іван.

— Та що ж я? — перебив його граф. — Живу! Може зайдемо до мене? Я тут ось недалеко. Та не лякайтесь! Гірше копи лиха не буде. А за одно й розговіємось. Дивіться який схід! Прекрасний! Гляньте на того он князя! Гадаєте, що його візантійські комісари чемніше поводились з нашими предками, ніж ці тепер з вами? Так само нагаями гнали до води, спасали… Видно Бог не дав нам права бути кравцями на власну міру. Все чужі свитки… І завжди затісні…

— Хм, — пхикнув розгублено Іван, а його посинілі уста і провалені очі прозраджували другий день без їжі. — Як то? То хіба затісно любити? Ближнього? — вирвалось у нього…

— Ми двополюсні, — казав граф. — На самій любові наша куля не захоче крутитися.

— Ну… А хіба? А хіба… ці?

— Ці те саме, лише з другого боку. Женуться за правдою і лютують, що не всі з ними женуться разом. Бачили, що там діялось на площі минулої ночі? Так, ніби шкуру ведмедя ділили. А все, бачте, тому, що дають огонь в руки дитині. Попечеться. Звісно. Найрозумніше було б — кожне лізь своєю діркою в рай! Ні! Тільки моєю! Тільки я! Збереться гурт зелених романтичних еклектиків і мотиличать… Побачите: вже завтра знов розбиватимуть лоби перед іконами. «Видибай, Боже, видибай»! Але… Зрештою… Не ми тепер в сідлі, не ми відповідаємо. Маємо свої клопоти. Так зайдемо, що? — казав граф. Вони встали разом і пішли поволі доріжкою догори. Іван похитувався, ніби він п'яний, граф усе ще міцний, ніби роки зовсім не торкались до нього. Минали прохожих. Погляд Іванів прояснювався, думки відсвіжіли. Бачив молодих людей, що йшли під руку і сміялися, бачив голубів у повітрі, бачив вітрильники на ріці. Граф говорив про абстрактне, щоб відтягнути від конкретного. — Коли б, — казав він, — наші люди відчували трохи перспективу, вони не потребували б бути все такими великими. Замість великих переворотів, робили б, наприклад, великі машини…

— То ж хочемо догнать і перегнать, — буркнув на це Іван, що почав і собі входити в ролю.

— Не знаємо лише кого. Кажемо Америку, а переганяємо свого ж хвоста. Американець вірить в діло, ми