Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

коци, розстелили їх на траві та почали розкладати харчі. І тут Олько покликав мене збирати хмиз для багаття. Коли ми відійшли на безпечну відстань, він сказав:

— Сценарій такий. Зараз вип’ємо, перекусимо і розпалимо вогонь. І тут я скажу, що мені конче потрібно зателефонувати до Львова. Ми сядемо з Лідою в машину і поїдемо до найближчої пошти. Ну, а там дорогою, я думаю, ми собі з нею трішечки покохаємось. А ти тут теж не лови ґав. Години тобі вистачить?

— Думаю, що так.

— Ну, коли ми будемо наближатися, я посигналю, щоб вас, бува, не застати в пікантній ситуації. Тільки ж ти зараз напомпуй свою вином, як має бути. А я свою.

Цього разу ми з дівчатами пили мартіні, мішаючи його із сухим шампанським, а Олько — коньяк. Мартіні з шампанським вставляє нормально, любо було подивитися на справу моїх рук, себто на сп’янілих Уляну й Ліду. Ми голосно репетували й іржали, мов коні. Час минав, я вже неспокійно поглядав на Олька: може, план помінявся? Нарешті він спохопився і сказав, що мусить відлучитися на кілька хвилин, щоб зателефонувати. Але тут стався конфуз: Ліда нізащо не хотіла їхати.

—Я не хочу, мені й тут добре.

Тоді Олько вдався до останнього аргументу:

— Але ти мені потрібна, щоб у машині посидіти, поки я буду дзвонити. Хіба не розумієш? Це ж село. Вкрадуть машину за лічені секунди.

І тут сталося непоправне. Зголосилася Уляна:

— Ну, давайте я поїду. Це ж недовго?

Олько зам’явся, очі його знервовано забігали. Ліда з того тільки тішилася.

— Та їдьте, їдьте, — сміялася вона, — а ми тут ковбаски спечемо.

Олько далі не знав, що робити, і зиркав на мене, я знизував плечима, не знаходячи жодного аргументу, аби змусити їхати саме Ліду. Проте відступати уже нікуди. Уляна підвелася й пішла до авта, пригрозивши нам пальчиком:

— Ви тут пильнуйтеся мені.

За нею почалапав набурмосений Олько. План зазнав фіаско вже на самому початку, отже, слід сподіватися повного провалу і на завершення.

— Ну, що, — сказав я, — вип’ємо з горя? — і наповнив келихи.

— Чому з горя? Ви розчаровані, що не усамітнилися з Уля-ною?

— Ні, я не себе мав на увазі. А Олька. У нього горе через те, що не усамітнився з вами.

— А що б це йому дало?

— Не знаю. Але йому хотілося саме з вами поїхати на пошту.

— Та я здогадалася, що пошта тільки привід. Тому й вирішила не псувати йому настрою. Натомість, здається, зіпсувала вам. Чи не так?

— Поки що ні. А знаєте, яка доля тієї троянди, яку ви мені подарували?

— А яка? — спитала вона, труснувши своїм довгим волоссям.

— Я зберігаю її в одній книжці. Вона засохла...

— Книжка?

— Ні, троянда. Щоразу, коли я беру цю книгу в руки, я дивлюся на троянду і згадую вас.

— Не вірю.

— Але це правда.

— А що за книжка?

— «Маньйосю». Антологія японської середньовічної лірики.

— Ніколи не читала. А як часто ви зазираєте у цю книжку?

— Щонайменше раз на тиждень.

— І раз на тиждень згадуєте мене?

— Це п’ятдесят два рази на рік.

Вона глянула на мене зі здивуванням і з таким вогником в очах, мовби відкрила мене для себе щойно зараз. У руках ми тримали свої повні келихи і дивилися одне на одного, не мигаючи.

— А може, нам слід перейти на «ти»? — сказав я. — Вип’ємо на брудершафт?

Ліда усміхнулася з веселими бісиками в очах:

— Це такий ваш тактичний хід, щоби потім поцілуватися?

Я хотів заперечити і навіть хитнув головою, але язик мене не послухався і промовив:

— Так.

Здається, голос у мене цієї миті затремтів. Тоді вона підсунулася ближче й заплела свою руку з келихом за мою, ми випили, не відводячи одне від одного очей, а потім відклали келихи — поцілунок наш тривав так довго, що я не міг потім пригадати, коли ще і з ким я так надовго зливався в одному поцілунку. Але цей поцілунок не обмежився самим виціловуванням, бо ми впали на коц, ліва моя рука опинилася в неї під головою, а права гладила їй спину, потім перемандрувала на перса, тверді й ідеально округлені, далі я розстібнув їй блюзку і, вивільнивши одне персо з ліфчика, узяв його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені й пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, і я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її стегна, ось моя нога між її ногами, і рука вже там само, і я чую жар, який там пашить, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах — жодного опору, — так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає нижче, нижче, і палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікати, я стягую з неї джинси, і все це в тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе і, не відриваючи вуст, лягаю на неї, а вона приймає мене, примруживши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбудженні я ось-ось випорсну всі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму й не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна в неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима в хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень