Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

— Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?

— Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітане. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить через двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії — поїзд з амуніцією. Він відправляється через десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього відправимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін, — додав він, так посміхаючись, що зовсім спротивів капітану Заґнерові.

— Пробачте, пане майоре, ви сказали, що не знаєте про жоден наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?

— Це секретне розпорядження, — відповів, все ще посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.

— Ну, і сів же я маком, — подумав капітан Заґнер, виходячи з приміщення комендатури. — На якого біса я наказав надпоручникові Лукашеві зібрати усіх командирів, узяти людей і йти з ними та солдатами до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів ементальського сиру на душу?

Тільки-но командир 11-ї роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Заґнера, збирався наказати батальйону вирушати до складу по ті сто п’ятдесят грамів ементальського сиру, як перед ним з’явився Швейк з нещасним Балоуном.

Балоун увесь аж тремтів.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — як завжди чемно сказав Швейк, — справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я б вас просив, пане оберлейтенанте, поладнати цю справу десь на боці, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружбою на весіллі і раптово в костелі йому захотілося…

— У чому, власне, справа, Швейку? — перепинив його надпоручник Лукаш, який вже затужив за Швейком, як і Швейк за ним. — Давайте відійдемо трохи далі.

Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім втратив душевну рівновагу і вимахував у безнадійному розпачі руками.

— Ну, так говоріть, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, коли відійшли трохи вбік.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — почав Швейк, — воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане оберлейтенанте, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой печінковий паштет і булочку.

— Дістав ти такий наказ чи ні? — звернувся Швейк до Балоуна.

Балоун почав ще більше вимахувати руками, немов боронився від наступаючого ворога.

— Цей наказ, — сказав Швейк, — на жаль, не міг бути, пане оберлейтенанте, виконаний. Ваш печінковий паштет я зжер… Так, зжер, — повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна, — бо я думав, що печінковий паштет може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися печінковим паштетом. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге — в Бероуні, раз у Таборі, потім у Младій Болеславі, а раз у Пржибрамі. Всі отруєні померли. Печінковий паштет страшенна погань…

Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець в горлянку і раз по раз почав блювати.

— Що з вами, Балоуне?

— Блюю-блю-ю, е-е, пане обер… е-е, обер-лейте-нант, е-е, — використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун. — Це я-я його зжер, е-е, поже-е-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е, і-е.

З пельки нещасного Балоуна вилітали й кусні станіолевої обгортки з паштету.

— Як бачите, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, не втрачаючи душевної рівноваги, — кожен зжертий паштет вилізе наверх, як олія на воду. Я хотів узяти провину на себе, а він, дурнуватий, сам себе прозрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював розсильним в банку. Йому довіряли тисячі: один раз навіть, коли він одержував гроші в іншому банку, йому дали помилково на тисячу крон більше, і він тут же повернув їх, але боронь Боже було доручити йому купити на п’ятнадцять крейцарів копченого м’яса, обов’язково по дорозі половину зжере. Такий вже був ненажера, що, коли його службовці посилали за ліверними ковбасами, він їх по дорозі розпорював цизориком, а діри заліплював англійським пластирем, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаска.

Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.

— Чи не зволите дати якісь накази, пане оберлейтенанте, — гукнув йому вслід Швейк, тоді як нещасний Балоун безперервно пхав собі пальця в горлянку.

Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже солдати поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війну не може.

Тим часом Швейк перевів Балоуна на інший бік залізничної колії. По дорозі він втішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти пану надпоручникові дебреценських ковбасок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, обмежувалось уявленням саме про ці ковбасні вироби.

— Та ми ж поїзд проґавимо, — заскиглив Балоун, який був так само ненажерливий, як і надзвичайно скупий.

— Коли їдуть на фронт, — заявив Швейк, — то ніколи не спізнюються, бо кожен поїзд, який їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за крейцар залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.

Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Солдати окремих рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість 150 грамів ементальського сиру, який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони воєнних могил Австрії (Відень, ХІХ/4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів ементальського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седлиську з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив волонтер фельдфебель Шольц, який ухилився таким чином від фронту.

Біля штабного вагону панувало надзвичайне збудження. Офіцери маршового батальйону зійшлися навколо капітана Заґнера, який їм схвильовано щось розказував. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці справжню дуже секретну довжелезного змісту телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися у тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.

Бригадне командування сповіщало, що Італія оголосила Австро-Угорщині війну.

Ще в Бруку-над-Літавою в офіцерському клубі дуже часто за обідами і вечерями на ситий шлунок говорилося про дивовижну поведінку і ставлення Італії, але взагалі ніхто не чекав, що здійсняться пророчі слова цього ідіота кадета Біґлера. Якось за вечерею він відсунув тарілку з макаронами і заявив: «Цього добра наїмся аж під брамою Верони».

Капітан Заґнер, вивчивши інструкції, одержані з бригади, наказав сурмити тривогу.

Коли зійшлися всі солдати маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Заґнер прочитав їм надзвичайно піднесеним тоном