Єжи Едігей - Операція «Вольфрам»

ще добути й привезти. Та, яка залишиться після вилучення з неї вольфраму, вже буде на місці.

— Про яку кількість руди йде мова?

— Я маю угоду на купівлю в Бразілії шістдесяти п'яти тисяч тонн руди.

— Скільки вийде з цього чистого вольфраму?

— Біля чотирьохсот п'ятдесяти тонн.

— Це дуже мало! — вигукнув рудий.

— Але то найбагатше родовище в світі. Американцям чи японцям оплачується експлуатація родовищ, продуктивність яких наполовину менша.

— Якою буде загальна вартість контракту? — запитав голова засідання.

— Близько сімдесяти мільйонів доларів.

— То величезні гроші. Чи можемо ми мати гарантію, що все буде гаразд?

— Продавця влаштує кредитний лист, який буде оплачений тоді, коли корабель з рудою ввійде у ваш порт. Це, мабуть, найкращий доказ доброї волі з нашого боку.

— Сімдесят мільйонів доларів за шістдесят п'ять тисяч тонн руди — це дуже дорого, — знову втрутився рудоволосий. — Згідно з моєю інформацією, американці платять значно менше.

— Ви маєте рацію. Поблизу бразільських копалень американці мають свої гірничо-збагачувальні комбінати. Тому вони можуть диктувати ціни копальням і не тримати свої контракти в таємниці. Вони мають також у своєму розпорядженні кораблі, які вже багато років возять лише цю руду. Моя фірма — то зовсім інша річ. Фірма купує руду, мусить перевезти її у бразильський порт на побережжі, таємно перевантажити на корабель, який після розвантаження руди у вас просто перестане існувати. Все це вимагає додаткових і то досить значних коштів.

— Прошу пояснити точніше.

— Все дуже просто. Неможливо вивезти з Бразілії шістдесят п'ять тисяч тонн руди, ще й під боком в американців, щоб про це ніхто не довідався. Треба мати дуже солідного покупця, який не викликав би анінайменшого підозріння. Лише тоді бразільці видадуть експортну ліцензію. Тим покупцем аж ніяк не може бути РОКСІ — державне підприємство Південно-Африканської Республіки. Однак руду отримаєте ви, а не той, хто купив її в бразільців. Звідси випливає, що корабель, який везтиме руду, мусить зникнути з поверхні землі. Може, не стільки з землі, — посміхнувся Міллер, — як з поверхні океану. Ви зрозуміли?

— Незважаючи на те абсурдне ембарго, — рудоволосий і далі тримався свого, — ми без будь-яких труднощів купуємо нафту, причому по ціні не набагато більшій від тієї, яку установив ОПЕК. Так само все можна залагодити і з вольфрамом.

— Пане президент, — обізвався Ван ден Ройтер, — я добре знаю, що керований вами концерн ЛОСАС забезпечує нас необхідною кількістю нафти й бензину, але вже два роки ви намагаєтесь купити вольфрам — і все даремно. А ми тут маємо конкретну пропозицію на швидку доставку вольфраму.

— Поки що в нас нічого не вийшло, — боронився директор державного нафтоперегінного заводу в Дурбані, — але ми ось-ось повинні домовитися з американцями. Президент Рейган прихильніше ставиться до нас, аніж його попередник Картер.

— Коли б ви змогли доставити вольфрам? — запитав генеральний директор РОКСІ. — Тільки прошу назвати конкретний термін.

— Зараз мені важко це зробити…

— А що скаже пан Міллер?

— Руду ви матимете протягом трьох місяців, а може, навіть швидше. На мою думку, вам не варто покладати дуже великі надії на американців і їх прихильність. У зв'язку з планами президента Рейгана про нарощування озброєння вони самі потребуватимуть більше вольфраму. І, мабуть, не поступляться стратегічними запасами цього металу заради вас. Однак хочу підкреслити, що моя пропозиція одноразова, бо вдруге такий номер не пройде.

— Три місяці, — повторив генеральний директор. — Ви чули, пане директор? Чи за цей самий термін ви можете гарантувати доставку принаймні половини тієї кількості вольфраму, яку запропонував пан Міллер?

— Гарантувати цього не можу, але переконаний, що ми роздобудемо вольфрам без таких ризикованих, сумнівних контрактів.

— Але коли? Наші металургійні заводи мусять виконувати зобов'язання по доставці високоякісної сталі.

— Я не бачу тут ніякого ризику, — докинув Ван ден Ройтер. — Адже наперед ми не даємо жодного ренда. Маємо гарантію: розраховуємося тоді, коли корабель буде в нашому порту. Тому можна зрозуміти й пана Міллера, коли він теж хоче мати якусь гарантію, у даному випадку гарантійний лист.

— Робіть, що вважаєте за потрібне. Але пам'ятайте: я з самого початку був проти цього контракту і вас теж застерігав, — каркав рудоволосий.

Тепер Антон Міллер знав, чия рука керувала обома замахами: у Стамбулі і в Кейптауні.

— Як ви організуєте перевезення руди з Бразілії до Африки? — пролунало нове запитання. — Маєте власний транспорт?

— Ні. Від копальні до узбережжя вантаж переправить продавець, у розпорядженні якого є і баржі, і буксири. Руду перевантажимо в якомусь невеличкому порту або прямо з барж. Наш корабель буде спеціально пристосований для цього.

— Що то за корабель?

— Морським транспортом займається зареєстрована в Ліберії Ліверпульська суднова компанія.

— Чи вона має відповідний суховантаж?

— Наскільки мені відомо, вона має у своєму розпорядженні всього-на-всього два малі й досить старі кораблі.

— То, певно, жарт, — буркнув рудоволосий директор ЛОСАС.

— Саме така фірма нам потрібна. Я вже казав, що корабель мусить зникнути. Ніяке інше підприємство, яке має більший капітал, не погодиться на ризик. Адже все може закінчитися судовою справою або навіть слідством. Найгірший кінець — Ліверпульську суднову компанію викреслять із реєстру. Але для її власника ця справа однаково вигідна.

— Цікаво, звідки Ліверпульська компанія візьме гроші на купівлю суховантажу?

— Дуже просто — гроші дасте ви. Ціна, яку я назвав, включає і ці витрати. Ви відкриєте два кредити: один — на купівлю корабля, другий — на купівлю РУДИ.

— Я нічого більше не хочу слухати, — президент концерну ЛОСАС устав зі свого крісла, — і прошу записати в протокол, що я категорично проти цього не лише підозрілого, але навіть компрометуючого контракту, який однаково не буде здійснений. Прощавайте. — Рудовусий злегка кивнув головою і величною ходою вийшов із залу засідань.

— Казиться від злості, — буркнув Ван ден Ройтер. — Сам хотів облагодити цю справу, але не зумів. Дамо собі раду і без нього.

— Але ж Ферворд обіцяв узяти на себе частину видатків, — зауважив голова засідання. — Обіцяв сплатити тридцять процентів.

— Мій банк готовий покрити п'ятнадцять процентів цієї суми й зобов'язується підшукати недорогий кредит на інших п'ятнадцять процентів, — заявив Ройтер. — Звичайно, в тому випадку, коли фірма РОКСІ погодиться з пропозицією пана Міллера.

Нарада тривала ще понад годину, протягом якої Антон Міллер мусив відповідати на безліч запитань і багато дечого пояснювати.

— Найголовніше, щоб про доставку вольфраму ніхто не знав до того часу, поки руда не буде на наших заводах. Передчасна інформація загрожувала б не лише нам, але й нашій державі непередбаченими наслідками на міжнародній арені, можливими санкціями. Я не маю на увазі африканські держави — з ними ми