Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

ніби професор Люпин тримає в руці цілу жменю вогню, що осявав його втомлене сіре обличчя. Його очі, однак, були насторожені.

- Залишайтеся на своїх місцях, - хрипко звелів він, а тоді поволі звівся на ноги, тримаючи жменю вогню перед собою.

Та не встиг Люпин дійти до дверей, як вони повільно відчинилися.

Освітлена мерехтливим вогнем у Люпиновій руці, в проході зупинилася височенна, аж до стелі, постать, закутана в плащ. Обличчя прибульця ховалося під каптуром. Гаррі опустив очі, і йому похололо в грудях. З-під плаща стирчала рука - лискуча, сіра, вкрита слизом і струпами, немов рука покійника, що зогнив у воді... Рука з'явилася тільки на мить. Істота в плащі неначе відчула погляд Гаррі, бо рука рвучко зникла у складках чорної тканини.

І тут істота під каптуром повільно, хрипучо й протяжно вдихнула, ніби намагалася засмоктати в себе не тільки довколишнє повітря, а й усіх присутніх.

Їх раптом пройняв крижаний холод. Гаррі перехопило подих. Холод пронизав його тіло, занурився в груди і досяг самого серця...

Гарріні очі закотилися. Він нічого не бачив. Холод накрив його з головою. У вуха ніби ринула вода. Його затягувало вглиб, шум гучнішав...

І тут він почув віддалений зойк - жахливий, переляканий, благальний зойк. Він хотів допомогти, намагався поворухнути руками, але не міг... густий білий туман вирував довкола нього, всередині нього...

- Гаррі! Гаррі! Що з тобою? - Хтось ляскав його по щоках.

- Щ-що?

Гаррі розплющив очі. Світилися ліхтарі й хиталася підлога - «Гоґвортський експрес» знову рухався, і все було залите світлом. Здається, він упав зі свого сидіння. Рон з Герміоною стояли навколішки біля нього, над ним схилилися Невіл і професор Люпин.

Гаррі було дуже погано. Він підняв руку, щоб поправити окуляри, і відчув на обличчі холодний піт.

Рон з Герміоною затягли його на сидіння.

- Усе гаразд? - стурбовано запитав Рон.

- Так, - відповів Гаррі, зиркнувши на двері. Істота в каптурі щезла. - Що то було? Де ця... постать? Хто кричав?

- Ніхто не кричав, - ще більше стурбувався Рон.

Гаррі оглянув освітлене купе. Сполотнілі Джіні з Невілом дивилися на нього.

- Але я чув зойк...

Щось гучно хруснуло, і вони аж підскочили. То професор Люпин розламав на шматочки величезну плитку шоколаду.

- На, - подав він Гаррі найбільший шматок. - З'їж. Тобі полегшає.

Гаррі взяв, але їсти не став.

- Що то була за постать? - запитав він Люпина.

- Дементор, - відповів Люпин. - Один з азкабанських дементорів.

Усі глянули на нього. Професор Люпин зіжмакав порожню обгортку з-під шоколаду і запхав у кишеню.

- З'їж, - повторив він. - Це допоможе. А мені треба поговорити з машиністом, вибачте...

Він проминув Гаррі і зник у коридорі.

- Гаррі, з тобою справді все нормально? - стурбовано глянула на нього Герміона.

- Не розумію... що сталося? - проказав Гаррі, знову витираючи піт з чола.

- Ну... та постать... той дементор... - мовила Герміона. - Він стояв і дивився (тобто мені так здається, бо обличчя я не бачила), а ти... ти...

- Я вже подумав, що в тебе якийсь припадок, - сказав Рон, і досі, як здавалось, переляканий. - Ти раптом завмер, а тоді впав на підлогу і затіпався...

- А професор Люпин переступив через тебе, підійшов до дементора, витяг чарівну паличку і сказав: «Ніхто тут не ховає Сіріуса Блека під мантією. Іди звідси». Але дементор навіть не ворухнувся. Тоді Люпин щось пробурмотів, і з його палички на дементора стрілило щось таке сріблясте, той повернувся і безшумно зник...

- Це був такий жах! - пронизливіше, ніж звичайно, мовив Невіл. - Ви відчули холод, коли він сюди зайшов?

- Мені було якось моторошненько, - непевно знизав плечима Рон. - Ніби я вже ніколи не відчую радості...

Джіні, котра зіщулилася в куточку і мала вигляд не набагато кращий за Гаррі, легенько схлипнула. Герміона заспокійливо обняла її за плечі.

- Але невже ніхто з вас... не впав на підлогу? - непевно запитав Гаррі.

- Та ні, - сказав Рон і знову стурбовано глянув на нього. - Хоча Джіні тремтіла, як осиковий листочок.

Гаррі нічого не розумів. Його й далі тіпало, ніби він перебув тяжкий грип. І ще він починав відчувати сором. Чому це сталося тільки з ним?

Повернувся професор Люпин. Він зупинився і, кволо усміхнувшись, промовив:

- Послухай, я ж цей шоколад не отруїв...

Гаррі відкусив шматочок і, на превеликий подив, відчув, як по його тілу розлилося приємне тепло.

- За десять хвилин будемо в Гоґвортсі, - повідомив професор Люпин. - Як почуваєшся, Гаррі?

- Добре, - засоромлено пробурмотів він, дивуючись, звідки професор знає його ім'я.

Решту часу вони майже не розмовляли.

Аж ось потяг зупинився на станції Гоґсмід, і зчинилася метушня - сови ухкали, коти нявчали, а улюблена Невілова жабка голосно кумкала з-під його капелюха. На крихітній платформі було доволі холодно: крижаний дощ не вщухав.

- Перші кляси! Перші кляси! Сюди! - пролунав знайомий голос. Гаррі, Рон і Герміона озирнулися й побачили на протилежному краю платформи велетенську постать Геґріда, що збирав переляканих першокласників для традиційної подорожі через озеро.

- Як ся маєте, всьо файно? - привітався з ними Геґрід. Вони йому помахали, але не встигли нічого сказати, бо, підхоплені юрбою, враз опинилися на ґрунтовій дорозі, де вже стояла з сотня диліжансів. Гаррі подумав, що коні, які мали їх тягти, були невидимі, адже коли вони втрьох залізли в диліжанс і зачинили двері, той покотився сам собою, похитуючись і підскакуючи на вибоїнах.

У диліжансі пахло соломою і цвіллю. Після шоколаду Гаррі почував себе краще, хоча й далі був виснажений. Рон з Герміоною скоса поглядали на нього, ніби боялися, що він знову зомліє.

Коли диліжанс підкотився до розкішних кованих залізних воріт, обабіч яких стояли кам'яні колони з крилатими вепрами угорі, Гаррі побачив ще двох дементорів у каптурах, що височіли біля воріт на варті. На нього знову накотилася холодна хвиля нудоти. Гаррі відхилився на вигнуте сидіння, заплющив очі, і сидів так, аж доки вони проїхали через ворота. Диліжанс покотився довгим схилом до замку. Герміона дивилася з маленького віконечка на численні башточки й вежі, які щораз наближалися. Нарешті диліжанс зупинився, і Герміона з Роном ступили на землю.

Гаррі зійшов за ними. Його випередив протяжний задоволений голос.

- Що, Поттер, ти зомлів? Лонґботом не бреше? Ти й