Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців, їхали жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір, вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика — я впізнала маленького Еліна. Тепер він вбраний був просто, як усі діти, меча при собі не мав, та коли бабуся спробувала помістити його на віз, Елін вирвався та кинувся до батька.

— Залиш мене! Я буду битися!

Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому стулити пельку. Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви; я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів. Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина назад до візка; Гарольд подивився на них — і потім на мене. У світлі полудневого сонця обличчя в нього здавалося сірим.

Ми всі загинемо, говорили його запалі, збуджені очі. Але ми будемо боротися до останнього.

Я потупилася. Може, в глибині душі Гарольд сподівався, що хтось потім напише про цей бій героїчну пісню; він не знав того, що знала я. Після поразки не буде кому співати. Королівства не стане.

— Добре, я лікуватиму, — ледве чутно погодилась я.

— Постарайся згадати все, що знаєш і вмієш, та добре відпочити. Вони будуть тут післязавтра на світанку.

— Гарольде…

— Що?

— Ти коли-небудь бачив цю книгу?

Навколо юрмилися посильні, кожен зі своєю терміновою справою, гуркотів поспіхом склепаним панциром начальник ополченців, розштовхував усіх комендант. Караван тим часом рушив. У Гарольда не було ні секунди, щоб попрощатися зі своєю родиною, а я тицяла йому під ніс потворну книжчину, в денному світлі зовсім непоказну. Чи варто було дивуватися, що він роздратовано відштовхнув мою руку?

— Годі. Не надокучай мені з дурницями!

Відсторонив плечем ополченця й покрокував до каравану.

Почт побіг за ним. Я залишилася на місці, сперлась на посох. Повз мене пропливали візки, поряд ішли чоловіки, найхоробріші намагалися жартувати. Я бачила, як Гарольд наздогнав візок, на якому їхали його рідні, як обійняв дружину й матір. Син кинувся йому на шию, а далі їх заступила юрба.

У затінку перекинутого, знятого з коліс воза на мене чекав некромант — чорний на чорній землі, скорчений по-пташиному. Не мовлячи й слова, я видерлася на курний валун. Максиміліан підвівся. Наші долоні зіткнулися.

— Усе має виворіт…

Я. побачила, як його обличчя перетворилося на моє, і ступнула вперед.

На вивороті смерділо. Туман сягав пояса, в сплетінні кольорових волокон брели люди, й дивно було, як у них не переплутуються ноги. Нитки між тими, що йшли й тими, хто залишався, з тріском рвалися. Звук був неголосний, але хотілося затиснути вуха.

Від книги в моїй руці, як і раніше, тяглася червона нитка. Ми з Максиміліаном вчепилися за неї одночасно; нитка провела нас кілька кроків у напрямку замку й знову зникла в спільному клубку, висмикнути її звідтіля ніяк не вдавалося.

Я зачепилася ногою за якусь петлю й упала в туман. Підвелася, обтрушуючись, намагаючись відсапатися. Люди на вивороті були виснажені, білі, вони йшли, наче не помічаючи мене. Якоїсь миті мені здалося, що вони мертві — ходячі мерці…

— Виходимо, — кинув Максиміліан, і я була йому вдячна. Секунда — й ми знову стояли під сонцем, гуркотіли віддаля колеса, кричали люди, плакала дитина…

— Ліно!

Я озирнулася. Принц Олександр, якого все Королівство вважало сином Оберона, теж змінився та постарішав.

— Ваша високосте, — я вклонилася.

— Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся:

— Доброго ранку, принце.

Я поквапливо стала між ними. Бракувало ще тут з’ясування стосунків.

— Ваша високосте, — я дивилася принцові у вічі, — принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

— Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

— Пробачте, — сказала я. — Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим, поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж вона ніколи, за жодних умов не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається.

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

— Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось зв’язане… Щось важливе.

— Ви знайшли дивний час, щоб удосконалювати знання, — принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. — Це здохла книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу», дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю мізерію?

— У кабінеті Оберона, — вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона ледь насупилася; на коротку мить мені здалося, що от зараз, зараз вона згадає…

Ельвіра вдала, що недочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

— Оберон — це щось із історії?

Я мало не заплакала.

* * *

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька — й у такій неймовірній кількості. Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. Він же не зносив Уйму, і, як на мене, дотепер його боявся.

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, піки, вила. Намети з різнобарвних шкір стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язав голову жіночою шовковою сорочкою, хто натяг на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла — і відчувала на собі негарні, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, сало капало у вогонь, і краплі його згоряли на льоту. На мене мружилися оченята, що втопали в бородах — багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем.

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися — щоб відразу, за моєю спиною, нервово проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей недобре. Але Оберона тепер забуто — хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?

Намет У йми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом