Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

з мікроавтобуса, Пйотр безцеремонно випхався перед моїм носом. Я послала йому погляд василиска.

— Ви самі хотіли рівності, — витлумачив він із цинічною посмішкою й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.

— І що ти про нього думаєш? — кивнула я на Пйотра.

— Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це перевірити?

— Дерзай, маєш цілий вікенд.

Довгий святковий вікенд

Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку, накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.

— Але й гарний сон я бачив, — почав Лешек.

— Ти літав? — занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли переживає нове захоплення.

— Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку, як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду. Відштовхуєшся ногами й летиш.

— По-дитячому просто, — позіхнула Евка. — То хто перший?

Охочих не було. Валяємося собі далі.

— Може, виберемось у гори? — запропонувала Йолька. Активна, як і завжди. — Чи, може, зіграємо в карти?

Їй відповіло глухе ремство.

— А в «мафію»?

— Знову в «мафію»? — скривився Пйотр. — Ми грали вчора до третьої ночі й позавчора.

— То хоча б у кості, — не вгавала Йолька.

— Хіба б ти вела рахунок, — обізвалась Евка.

— Я завжди його веду, — нагадала нам Йолька.

— І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я виграю.

— А я охоче щось з'їла б, — повідомила Анка. — Зробити комусь канапку?

— Мені, будь ласка, кефір, — попросила я.

— Гаразд.

Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло й п'яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.

— Капець, стільки бутербродів, — сказав Діді. — А я планував трохи тут схуднути.

— Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.

— Та ти що, бебі, — скривився Пйотр. Уже всоте.

— Чому? — здивувалась Анка.

— Хто ж годує косуль хлібом із беконом?

— Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…

— Не може. Мусить, — виправила Евка. — Не має вибору. Я, як бачу, теж ні.

— Соррі. Я забула, що ти не їси м'яса.

— Ти вегетаріанка? — зацікавився Пйотр. — Ти не схожа на вегетаріанок.

— А як, на твою думку, виглядає вегетаріанка?

— Щиро? Як Малина. Худюча — «О Боже! Він добачає в мені плюси», — бліда й злюща. Рибу ти теж не їси?

— А риба хіба не тварина?

— Це вегетаріанство страшенно нудне.

— Чому?

— Тільки соя, сочевиця й рис, — здригнувся Віктор. — Макарони нагадують рибальську жилку, а замочений рисовий папір — медузу.

— Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, — сказала Евка.

— А це що за холера? — знову скривився Пйотр.

— Вегетаріанці не їдять м'яса жодних тварин, не залежить, хребетних чи безхребетних, — заходилася пояснювати я з міною мудрагеля. — Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…

— Їдять тільки овочі та фрукти, — додала Йолька.

— Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала природа. Бо «натура» — це природа…

— А «пат» означає патологію, — завершив Лешек.

* * *

Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.

— Хто розпалить у печі? — поцікавився Пйотр.

— Зазвичай це роблять чоловіки, — поінформувала його я, — але ти теж можеш спробувати.

— Я не хочу позбавляти тебе роботи, — відгиркнувся він.

— Це комплімент?

— Перестаньте обоє, — не витримала Йолька. — Ми приїхали сюди відпочивати.

Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.

— Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, — перелічила Анка, — консервовані огірки, що ще?

— Пиво й оковита, — підказав Діді.

— Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.

— Відколи? — поцікавилася Йолька.

— Від Нового року. У мене прикрі спогади, — пояснила я.

— Рафальчик? — здогадався Віктор. Який делікатний.

— Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, — холодно спростувала я.

— Розумію, — покивав Віктор.

— Ви чули про такий коктейль? — Лешек намагався змінити тему. — «Білий ведмедик»?

— Може, «white Russian»? — відгукнувся Пйотр. — Пам'ятаєш, бебі? Ми пили його на забаві у Рися.

— Не «Russian», a «bear», — заперечив Лешек. — А може, радше «teddy bear».

— Чому ведмідь одразу пов'язується з росіянином? — утрутився Діді.

— Той «білий ведмедик», — тягнув Лешек, — просто термоядерна штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б'є в голову, як постріл.

— О Боже, я собі уявляю, — сказала Анка. — Він повинен добре розвозити.

— Розвозить, — підтвердив Лешек. — Достатньо двох «дрінків», і ти літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.

— А в нас є спирт? — пожвавився Діді.

— Тільки медичний, — відповіла Евка. — Зате шампанське цілком пристойне. Робимо?

— Я не п'ю, — попередив Пйотр. — Мені в четвер треба о шостій бути на роботі.

— Тоді, мабуть, не пий, — погодився Діді. — Можеш не встигнути відійти. Решта, звісно, за?

Ми кивнули. Усі.

— Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? — висловила я несміливу надію.

— У найгіршому випадку повернеш, — плеснув мене по спині Лешек.

— Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?

— Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?

— Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.

— Чому одразу мовчки? — запротестував Лешек. — Ми можемо спілкуватися.

— На яку тему? — діставала Йолька.

— Не знаю, нехай це буде спонтанно.

— А може, викличемо духів? — запропонував Діді.

— Ти віриш у такі речі? — скривився Пйотр.

— Ні, але яке це має значення? То що? — звернувся він до Евки.

— Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?

— Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, — Діді взяв у мене помаду. — Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна — «ні».

— Ми мусимо чекати до півночі? — запитала Йолька.

— Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?

— Я спершу щось з'їла б, — зізналась Анка.

— Я теж, — обізвався Віктор. — Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.

— Сходимо, коли повернемось, — почала втішати його Йолька. — Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?

— Якось витримаю, — відповів він голосом в'язня концтабору.

— Увага, наливаю, — закружляв Діді з тацею.

— Мені тільки трошки. На денце.

— Ти б уже не вимахувалася, Малино, — сказав Віктор.

— Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?