Режин Дефорж - Анна Київська

які їй подобались і до яких вона ставилася шанобливо. Анна поцілувала єпископський перстень і усміхнулася до Гослена, а той поштиво вклонився їй. Анну супроводжував строкато вдягнений гурт жінок і вельмож. Вона помітила, що графа де Крепі серед них не було.

Реймський архієпископ чекав на неї біля престолу. Анна вклякла навколішки, щоб її поблагословили. Невдовзі до неї приєднався і король. Почалася відправа.

Анна перехопила королів погляд, що виражав гордість і подив воднораз. Вона зніяковіла, зашарілася й опустила очі. Коли Анна їх підвела, вони зустрілися з очима графа, який стояв біля престолу обличчям до пастви. Те, що Анна прочитала в них, видалося їй вкрай сороміцьким, і вона з люті мало не кинулася вперед, але Генріх притримав її за рукав.

— Що з вами, моя люба, ви нездужаєте?

— Дарма.

Ця сценка впала в око графові та графині Фландрійським. Як і всі, вони побоювалися могутнього вельможі Рауля де Крепі, графа Перонна, Валуа та інших країв, який завжди ладен був підтримати бунт проти онука Гуго Капета. Вони ще пам’ятали тривалу війну між Генріхом та графом де Блуа, якого підтримував королів брат Ед, незадоволений тим, що йому не дісталося багатого графства. Та війна принесла розорення й горе цілій країні і не скінчилася навіть після смерті графа в 1037 році; її ще дужче розпалили його сини Етьєн та Тібо, а їм на допомогу поспішив граф Валуа. Захоплений у полон, він вийшов на волю аж після того, як заплатив великий викуп. Тоді Генріх і Рауль уклали союз, не наважуючись більше воювати один проти одного. Бодуен Фландрійський вдовольнився таким станом речей і при нагоді користав з цього, але сестра короля Адель Фландрійська відчувала до того, за її словами, «диявола» непогамовну ненависть, і цю ненависть не можна було пояснити самими тільки колишніми суперечностями.

Адель дуже любила брата, вона тяжко переживала поведінку матері, яка спробувала не допустити Генріха до трону, не зупинившись навіть перед звинуваченням його в содомському гріху. У щоденних сварках його батько, король Роберт, вичерпав останні сили, але наполіг на своєму: Генріх буде королем.

Задля брата Адель згодилася вийти заміж за графа Фландрійського, який відтоді став Генріховим союзником. Знову ж таки, щоб забезпечити мир королівству, вона готувалася віддати свою дочку Матільду за байстрюка Роберта Благочестивого — герцога Вільгельма Нормандського. Адель не хотіла бачити страждань, що їх породжує війна; голод і пошесті вже занапастили чимало бідолашних людей. Хоч яка була вона сильна жінка, але Генріх був її слабкістю. Заради любого старшого брата добра й співчутлива графиня могла стати феодальним суддею, цебто вбивцею. Покинувши шлюбну кімнату, король побіг до неї, щоб докладно розповісти їй про свої звитяги. Адель палко привітала його. Якщо ця чужоземна княжна народить їм сина, то вона відштовхне від її брата гарних зброєносців! Успіх цієї першої ночі зробив Адель союзницею й подругою Анни. Графиня Фландрійська вирішила взяти молоду жінку під свій захист. А поки що треба було тримати якомога далі графа Валуа; її чоловік Бодуен уже знайде для цього привід.

Відбулося останнє благословення, служба Божа скінчилася, і королівське подружжя під вітальні вигуки жителів Реймса покинуло собор. У архієпископаті Анна попрощалася зі своїм дядьком князем Судиславом, посадником Остромиром, боярами, посланцями короля Швеції та короля Угорщини. Зі щемом у серці вона передала ними подарунки для своїх батька й матері та листа для Всеволода, в якому розпитувала про Пилипа. Потім зі смутком дивилася, як вирушали в дорогу останні посланці землі руської. З нею лишилися тільки Олена та Ірина.

Перевдягшись у легше вбрання, Анна відмовилася сісти в повіз і забажала їхати верхи поряд із королем.

Довжелезна валка рушила в дорогу; народ, що прийшов помилуватися своєю новою королевою, був зачарований. Приваблені її молодістю й красою, люди влаштували їй тріумфальні проводи; щоправда, заохотили їх і харчі та милостиня, яку роздавали на вулицях.

Подорож до Санліса тривала десять днів.

Розділ дванадцятий

САНЛІС

Анна радо поселилася в санліському замку, де дідуся її чоловіка колись було проголошено королем. Вона стомилася від банкетів та свят, що їх влаштовували щоразу, коли вони зупинялися в якомусь замку. Анна нічого так не любила, як сміятися, співати, танцювати або ходити на полювання, і серед цих глумливих, сварливих французів занудьгувала. Це помітив Гослен Шонійський. Він не знав, що робити, аби її розважити. Напередодні приїзду до Санліса Анна на кілька годин була зникла. Шукати її кинулися графи, барони, зброєносці, воїни й усі, хто супроводжував королеву. Її знайшли під деревом, де вона сиділа й співала з Олів’є Арльським. Страшенно розлютившись, король влаштував підліткові й дружині сцену. На його докори Анна відреагувала дуже спокійно, подивившись на нього ясними очима, що, на думку Гослена й Олени, не обіцяло нічого доброго.

Генріх супився на Анну до самого Санліса й уперше після одруження не пішов спати з королевою. Його невдоволення тривало цілий тиждень, упродовж якого Анна звикла до нового оточення, що видалося їй сумним і суворим. Проте вона полюбила ошатне веселе містечко, його переповнений харчами ринок, гарну річку, церкви й особливо виправи на полювання до сусіднього лісу.

Олена, Ірина, придворні дами — поштива Ізабелла, кокетлива Гільдегарда, лагідна Матільда — намагалися всіляко розважити королеву. Але безтурботною дівчиною, якою вона була на Русі, Анна знову ставала лише в ті хвилини, коли разом з Госленом Шонійським їздила полювати на дичину в темний королівський ліс.

За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.

Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.

Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її